Частина 5

До концерту залишилося тільки два дні, а в нас практично нічого не готово. Я розумію, що не маю так панікувати, але думка, що ми зіпсуємо концерт не покидає мене. Я ще та людина панікер. Звісно, нічого ідеального немає. 
— я знала, що знайду тебе тут, — прийшла Маруся з посмішкою на обличчі до мене на студію.
— привіт, і що таке? — поставила я бандуру на  підставку та встала зі стільця. 
— та нічого. Хотіла тебе сьогодні побачити. Але тебе немає. Якщо тебе немає у таку рань, то ти в одному місці. Тут.
— я могла бути зі своїм хлопцем, — о, боже для чого я це сказала?
— враховуючи те, що Артем приїхав до нас і говорить цитую: «чорт забирай, де ваша подруга? Їй телефон для чого потрібен?», — а я надіялась, що хлопець сьогодні мене не потурбує, — То ти сто відсотків тут.
— він теж тут? — запитала я найкращу подругу.
— звісно. Але я хочу з тобою поговорити, — стурбовано запитала Маруся, — Як ти? 
— не знаю..., але ця гра з Артемом. Ми дуримо людей. Я не хочу цього робити. Я втекла від усіх, щоб вгамувати свої думки. Але коли ти сказала, що він тут вони знову перемішалися. В моїй голові хаос. Я не знаю, як все розкласти по полицям. 
— інколи саме хаос наше спасіння. Не може все йти порядку. Нічого не потрібно розкладати по полицям. Так немає. Перфекціоністи розізлилися, що порядок, який вони так обожнюють перетворився у хаос. Але хаос — це чудово. Псуються порядки, які ти так довго будувала. Іди на зустріч вітру. Що буде якщо ризикнеш? Нічого. Ти нічого не втратиш. Але якщо постійно будеш вагатися, то в кінці будеш себе картати. Чому ти це не зробила.
— ти намагаєшся мене переконати, що у нас з Артемом можуть бути романтичні стосунки? — з ледь помітною посмішкою на обличчі сказала я. 
— ну... Ну типу так. 
— я не зміню свого рішення, яке ухвалила три роки тому, а тепер, — увірвався хлопець до кімнати, що після нього двері так сильно гримнули, що я аж підскочила.
— а тепер, я прийшов, — а я то думала, як довго він витримає, стоячи біля машини.
— не гримай дверима, це тобі не твоє поле, — пробурмотіла я.
— які ми делікатні.
— що ти тут робиш? 
— по тебе приїхав, — який він добрий, аж моє серце забилося сильніше.
— за мною не потрібно приїздити. 
— я піду, а то ви такі милі, що мені блювати хочеться, — я кивнула і Маруся швидко пішла.
— ти хочеш, щоб я виніс тебе через плече, як мішок з картоплею? 
— ти цього не зробиш.
— тільки не говори, що я тебе не попереджав.
— що? — і в цей момент він перекидає мене через своє плече як мішок з картоплею. Та щей ляснув мене по дупі, — ти ненормальний! Ти егоїст, мудак. Ти мазохіст.
— це щось новеньке. Ти мене ще мазохістом не називала, — і він поніс мене на вулицю. Всі просто дивилися на нас. Навіть Маруся, яка говорила з кимось по телефону впустила телефон. Хлопець посадив мене в машину і одразу заблокував двері. Обійшов машину і ми поїхали.
— куди ми їдемо? — у нас зустріч з моєю мамою. Я казав тобі.
— не міг сказати?
— О, міг. Якби у тебе був включений телефон.
— я хотіла побути на самоті.
— я помітив. Побула?
— ні. Ти прийшов.
—  не забувай, що першою тебе знайшла твоя подруга, — я витягнула телефон з сумочки і вимкнула режим польоту. І одразу прийшли повідомлення, хто намагався до мене додзвонитися. І хлопець помітив, як він у мене записаний, — «не брати трубку, мудак!»
— а що брехня? Ти не мудак?
— гаразд. До речі ми приїхали. І вона не знає, що це фіктивно. І не дізнається.
— чому ти не хочеш, щоб вона знала?
— тому, що моя мати ще досі бачить ідеальну для мене пару Анну, тому буде краще так. І потрібно натякнути, що у нас скоро весілля.
— що?
— так, моя мама відстане з Анною. 
— ходімо вразимо твою матір.
Ми вийшли з машини взявшись за руки і зайшли у будинок. 
— Ердем? Як мама? — запитав Артем у чоловіка, який був одягнений у білу сорочку і шорти. 
— збожеволіла, коли побачила вас.
— прекрасно. Мамо, привіт, — сказав Артем, коли ми зайшли у вітальню і сіли на диван. Хлопець розслабився на дивані. Руку поклав на спинку дивану позаду мене. Це простий рух, але це привернуло мою увагу. Це нічого не означає, Софіє! 
—  ти з нею, ще не розійшовся? 
— і не думаю. Можливо одружимося. — я здивовано глянула на хлопця, яке одружимося? Ні. Ніколи.
— коли? — піднялася його мати з крісла на якому сиділа.
— не знаю. 
— ти ніколи не хотів одружуватися! — тепер вона вже ходила від каміну і до шафи. 
— у мене змінилися погляди на життя. Я змінився, — здається, що зараз її голова вибухне.
— в кінцевому результаті ви розійдетесь.
— гаразд. Софіє, ми ідемо, — Артем встав з дивану і простягнув мені свою долоню і я вклала свою. Наші пальці переплелися і ми пішли. Сіли в машину і поїхали. Ми довгий час мовчали, але я не могла мовчати. Мене турбувало те, що можливо через мене хлопець зіпсує свої стосунки з матір'ю.
— ти дійсно не хочеш розповісти мамі? Звісно, це не моя справа, але це мене непокоїть. Ти через мене, через нашу гру зіпсуєш стосунки з матір'ю, — подивилася я на хлопця.
— не хвилюйся, вони вже давно зіпсовані. Моя матір думає, що може вмішуватися у моє життя. Але ні це не так. Так чи інакше вона не зможе мною керувати. Тебе відвезти до студії?
— так, будь ласка.
Останні два дні, я що робила, то ночувала у студії. Нескінченні репетиції. Навіть, якщо всі уже пішли, я сиділа і грала, співала. Іноді, здається, що я більше хвилююсь ніж сама Анна. І саме у ніч перед концертом я собі сказала, що буду ночувати тут. У студії. Я так думала, поки не прийшов Артем.
— ти тут ночувати не будеш?
— звідки ти знаєш, що я буду тут ночувати?
— я був у тебе вдома,— він частіше за мене буває у мене вдома, — і дівчата сказали, що ти сьогодні додому не прийдеш. Бо будеш тут. Якого, біса Софіє? 
— я можу робити, що захочу! І ти мені не можеш наказувати. Це написано в договорі.
— саме краще це виспатися перед важким днем. А не мучити себе цілу ніч. І я знаю, що ти це чула від дівчат. Вони безсилі, бо ти вперта, як слон. Але я не безсилий.
— і що ти зробиш? Ти ж не винесеш мене звідси. 
— я зробив це раз і зроблю другий.
— ти не зробиш. Я не дозволю. 
— відколи це мені потрібен твій дозвіл? 
— нагадай, щоб я вбила своїх подруг.
— я подумаю, вони прекрасні. Шкода їх, — він знову перекинув мене, як мішок картоплі. Цього разу я поводилася спокійно. Я знала, що це нічим не допоможе, — ти на диво була сьогодні спокійною, — сказав, Артем коли ми сиділи у машині. На жаль вона була закрита.
— ти б мене залишив у спокої?
— ні. 
— куди ми їдемо? 
— сюрприз. 
— ти занадто став турботливим, як для фіктивного хлопця.
— це тільки у вибрані дні. Нам потрібно обговорити дещо. Я і приїхав до тебе додому, бо думав, що ти там. Але Маруся сказала, що ти сьогодні ночуєш у студії. Тому ми їдемо до мого літнього будинку. 
— надіюсь, що там немає нічого чорного. 
Ми приїхали до красивого літнього будиночку тут був окремий сад з квітами і деревами. Все, як у мріях. Цей будинок мрія. 
— чому ми тут? 
— сюрприз, — почали кричати мої друзі на ґанку будинку. 
— не злись. Ми попросили Артема, щоб він тебе привіз сюди. 
— це не твій будинок? — звернулася я до свого фіктивного хлопця.
— я схожий на людину, яка має такий чудовий будинок? Ти бачила мій. 
— так він весь чорний.
— я люблю чорний колір. 
— його забагато у твоєму будинку.
— можливо у мене чорна душа?
— можливо? 
— так, у мене чорна душа. 
— ви закінчили? Бо ми ні. — перебила нашу розмову з Артемом Вікторія. 
— а точно. І що любі друзі це за будинок? 
— це наш подарунок на ваше весілля. — сказала Марта стоячи поряд з Алексом, який її обіймав.
— весілля? Хто сказав, що я з ним одружуся?
— це був жарт. Ми знаємо, як важко ти працювала. Ці щоденні репетиції, навіть ти мусила терпіти Анну. Заради своєї кар'єри. — сказала Маруся стоячи поряд з Шапаренком, який її обіймав. 
— це все дуже приємно, але можна до суті? 
— ми дещо зробили. — сказала Вікторія. 

— через, що ти захочеш нас вбити. — продовжила Оксана. 
— вона просила мене нагадати, щоб вбити вас. — сказав Артем. 
— Артеме, заткнися! Що ви зробили? 
— я скажу, але сильно не злись. — сказала Ліля стоячи поряд з Дмитром, який її обіймав.
— що ви зробили?
— ми записали тебе на запис пісні, — що? Тобто як? Мої друзі зробили те, на що  я роками наважувалася. Я зависла. У мене був збій системи. Віндовс полетів. 
— здається, вона в думках думає чим краще нас вбити. Здається, вона вагається між пістолетом і ножем. — промовила Марта тихим та рівним тоном.
— ти це прочитала по її обличчі? — запитав у неї Алекс. 
— звісно.
— Софія, ти тут, агов? — Маруся махала мені рукою перед моїми очима. 
— я намагаюся переварити інформацію. Мені ж причулось.
— ти все прекрасно почула. — сказала Оксана, — У тебе буде перша пісня. 
— але ж у мене немає тексту.
— а це тоді що? — Маруся підняла вгору мій блокнот лавандового кольору у якому були текти пісень, але вони мені ніколи не подобалися.
— це сміття. 
— слова, котрі написані на папері ніколи не бувають сміттям. З них можна створити чудо. — сказала Вероніка. 
— на коли ви мене записали? — поцікавилася я.
—  на наступний день після концерту. — чудово. 
— ви неймовірні. Я б довго наважувалась це зробити. А ви взяли і зробили. Просто поставили мене перед фактом.