Частина 1

ТРИ РОКИ ПОТОМУ 

Кожного року я згадувала цей проклятий день, але не сьогодні. Я забула. Так, я забула, що три роки тому, я кинула хлопця, який мені зраджував. І я ще не знищила його. Зараз він живе, як нічого не сталося. Мій план, щоб знищити його полягав у тому, що він буде бачити мене на кожному кроці, але прийшло три роки і нічого не змінилося. А змінилося.  Я стала божевільною. 
— ти можеш спокійно, щось зробити? — говорила Маруся жуючи бутерброд.
— ні, я вже запізнююсь, — сказала я похапцем одягаючи кросівки.
— тобі, Анна нічого не зробить. Ти ж її зводиш з Артемом. — заявила мені Маруся. 
— як я хочу її позбутися, ти навіть не уявляєш.
— можемо влаштувати самогубство, — на кухню прийшли Ніка і Марта, — сліди замаскуємо, ти знаєш ми ж профі. 
— ще скажіть, що вб'ємо її Оксаниним нижиком.
— звісно, Софійка. І спремо все на Оксану вона у прокуратурі працює відмажеться. Якось. — сказала Ніка.
— альо, ви що на мене вже повісити хочете? — і звідкись взялася Оксана. 
— вбивство Анни Франк, — з якоюсь посмішкою сказала Маруся.
— я з вами її вбивати, а то співає не дуже, — і тут прийшли Ліля і Вікторія. А де Дмитро Булатов?
— вбивство нові пригоди, а то минулого року квест вбивці був не дуже, а справжнє вбивство, о, це вже цікаво. — сказала Вікторія. 
— бачите, ви пожартували, а ці троє вже ідуть вбивати. 
— а ви, що не йдете вбивати? — Лілю, здається засмутило, що нікого не вб'ють. 
— ні, ні і ще раз ні. Ніхто нікого не буде вбивати. — заперечувала я.
— ну чому? А я так хотіла. — мало не плакала Ліля.
— слава богу, відмазувати нікого не прийдеться. — а Оксані, здається, це якраз на руку.
— гаразд, дівочки я побігла. — поспіхом допила я кавуську і почала іти.
— ще один день, як Софія бігає за футболістом для Анни. — сказала мені Маруся у слід. 
— я не бігаю за ним, а лише переконую, яка прекрасна Анна. 
— хоча сама, так не вважаєш. — це правда. Я ненавиджу, що маю їй підкорятися. Але так я збережу улюблену роботу. 
— все, я пішла.
— ти його не переконаєш. 
— бебебеббе, — покривилась я Марусі. 
— вийде так, що ви закохаєтеся, — ще одна.  
— ви занадто наївні. Це буває лише в книжках. 
— не ображай мої книги! 
Я більше не була тією дівчиною, яка була три роки тому, а свята трійця подруг досі такими є. Вони одружені і щасливі. Вони в душі дуже добрі. Але зовні випускають колючки. Так, це я говорю про Ніку, Марусю і Марту. Їх трьох, щось об'єднує. Можливо колись вони з нами цим поділяться. Я вийшла з квартири сіла у своє стареньке ауді. Я завжди хотіла машину цієї марки, і байдуже, чи це стара, чи нова модель. Проте, вона їздить чудово поки ще. Щоб ненакаркати я заводжу машину і рушаю. Я приїхала на студію відрепетирувала з Аліною, Христиною, Катею програму на найближчий концерт. Усі ми троє є бек-вокалістами Анни Франк. Дівчата не хочуть стати великими співачками, як я. Їм і бек-вокал підходить, але я не вони. Я хочу здійснити свою мрію. 
— Софіє, ти ще тут? — запитала у мене Анна, коли я сідала грати.
— а де я маю бути? 
— ну наша домовленість, — співачка натякала на те, щоб я звалила нарешті на стадіон до її коханого футболіста. 
— я пам'ятаю, але розпівуватися перед концертом ніхто не скасовував.
— так, він черезтри тижні. 
— все одно. Так, де зараз твій коханий футболіст? 
— на тренуванні, завтра матч, — вона стежила за кожним кроком хлопця. 
— зрозуміла. Ти будеш? — запитала я, маючи надію на те, що вона цього разу прийде. 
— ні, в мене похід сьогодні у спа-салон, — і як я маю його закохати в неї, я не розумію.
— серйозно? — та вона знущається, — Так, ти ніколи не закохаєш його в себе. 
— ну, я не можу скасувати похід в салон. Я тобі обіцяю, що піду на наступний матч, — ага, піде це вже 50 раз, коли вона мені це говорить. 
— Це останній матч сезону. 
— та ще буду мати час. Все, Софіє, іди не нервуй мене. 
Господи, дай мені терпіння. Я вийшла із студії і поїхала на базу збірної. Мені подобається, ця гра в тому, що я більшість часу проводжу з подругами, а не з її футболістом. Є у цьому приємне щось. 
— Софійка, ти знову тут? — сказала Ніка, коли я підійшла їх з Лілею обійняти в знак привітання. 
— на жаль, так. 
— слухай, я запитаю дещо. — промовила Ліля.
— валяй, — сказала я,  спершись на поручні. 
— ого. 
— що?
— ти вже говориш, як Матвієнко. 
— а це ще хто? — Ліля засміялася. Що смішного я сказала?  
— добрий день! Це Артемко Матвієнко, той самий хлопець у якого закохана Анна. Ти навіть прізвище його не знаєш? 
— та, не знаю. Я не зобов'язана знати всі прізвища. 
— дійсно. 
—Софійка, привіт, — пролунав голос Артема? В сенсі Софійка? Та невже за скількох тижнів він запам'ятав, як мене звати.
— Артеме, почекай! Мені потрібно щось сказати.
— потім, Софійко! 
— Не змушуй мене, за тобою бігати! — кричала я йому вслід.
— я тебе не змушую, ти сама це робиш.
— козел. Дівчата, побачимось. — пробурмотіла я собі під ніс.
— ти куди? — запитала Ліля зупиняючи мене.  
— як куди? За козлом. Розкажу, йому все нафіг. Він думає, що я в нього закохана. 
— хіба це не так?  — сказала Ліля. Звісно, це не так.
— і ще каже, що вона за ним не бігає. 
— Ніка!  
— що Ніка? 
— та нічого. — Я сіла у своє червоне ауді і поїхала за ним. Його машина зупинилася біля якогось будинку. Я хотіла швидко підбігти і зайти в середину, але двері зачинилися в мене прямо перед носом. Ненавиджу Анну за те, що постійно змушує мене  слідкувати за її не взаємним коханням, ось сьогодні один із таких днів. Зараз я залажу у вікно. Так, у вікно будинку однієї з пасій Артемка. Боже, ненавиджу це. Але я люблю свою роботу і боюсь її втратити. Хоч і я бек-вокаліст Анни. І в цей момент, я подаю на підлогу, здається, це кухня. Ай. Коліно. Згодна, невдале приземлення. Я швидко побігла,  щоб вони мене не помітили. І я прямо стикаюсь з цією пасією. Йомайо, як вона кричить, я аж вуха закрила. Блін. Вона впала і знепритомніла. О, це я людину довела. 
— що ти тут робиш? — пробурмотів хлопець. 
— я говорила, що нам потрібно поговорити.
— нам немає про, що говорити, Софійко, — хто надав цьому футболісту, так мене називати?
— є ще й і як є. 
— так, ти дійсно в мене закохана, — зробив висновок хлопець. 
— що? Звідки ти взяв? — тіло, що лежало на руках Матвієнка заворушилося. І почала, щось буркотіти. 
— ти хто взагалі? — о, прийшла до тями. 
— аа..я.., — а хто я? Софія, дівчина, яка переслідує футболіста? Я не схожа на тих дівчат, які бігають за ним і просять про один єдиний перепихон.
— вона моя дівчина, дуже ревнива, — Що? Дівчина. Якого чорта? Це напевно найгірший сон Анни. І напевно, що і мій також.
— так. А то Антон не сказав, кому несе цей шикарний букет квітів. А мені ніколи, такі не дарував. 
— я —  Артем взагалі то. 
— будеш Антоном, — відколи у мене з'явилася ця самовпевненість? 
— в мене сьогодні день народження і Артем приїхав мене привітати, — як мило, що я не можу, аж нудота з'являється. 
— Ой, вибач. Ой, тобто вітаю. Щастя, радості, здоров'я і діток,  як на небі зірочок, — я казала, що я ідіотка?  Ні. Тоді кажу. Які дітки?— Антоне, ти чого не сказав, що у твоєї подруги день народження? Я б купила подарунок, а то ввірвалася сюди без подарунку. 
— ти і так зробила сюрприз залізши сюди через вікно. Мало, хто так робить.
— через вікно?
— люблю нестандартно з'являтися, — Дійсно. Як моє коліно ціле. Падіння було чітке. Я такою божевільною, як сьогодні ще не була.
— давайте сфотографуємося, викладу у Instagram, що мене привітав Артем і його дівчина, — надіюсь, вона не блогер. А то новина розлетиться швидко. Коли ми вийшли з будинку. Я швидко попрямувала до своєї машини.
— ти в мене закохана?  
— я — ні, а ось Анна так
— Анна? Це взагалі хто?
— Анна Франк відома співачка
— а ти, як з нею знайома? — поцікавився Артем спершись на капот своєї машини.
— я одна з її бек-вокалістів. Я думаю, що розкажу тобі. Вона хоче тебе закохати в себе. 
— хоче? Я її навіть не бачив. Скільки це триває? 
— Цілий рік. Я не раз з тобою говорила про концерт її. Щоб ти на нього прийшов. 
— це я пам'ятаю, але виходить так, що ти хочеш закохати мене у себе.
— О, ні. Кохання не для мене. 
— хоч один погляд на життя у нас співпадає. Я не розумію, для чого ти це робиш? 
— я змушена, — я не хотіла вдаватися до подробиць та його це не цікавило. 
— зрозумів. Для чого ти мені все це розповідаєш? 
— розумієш, просто надоїло за тобою бігати..
— я не можу нічим тобі допомогти, вибач. 
— це було зрозуміло. Я думаю, ми можемо порозумітися. 
— ти пропонуєш стати друзями? — які друзі? Друзів не планують вбивати, а я його планую вбити. І Анну. Поховаю їх в одній могилі. 
— не думаю, що ми зможемо стати друзями. Бо я буду робити так, щоб ти закохався в Анну. А ти будеш робити так, щоб це не сталося.
— Ти маєш рацію, це не станеться. Як я вже говорив, я не створений для цього вашого дівочого кохання. По розважатися з якоюсь дівчиною на ніч так, а решта все ні. — Він просто пішов. Навіть не дочекався моєї відповіді. Мені нічого не залишилося, як просто поїхати на студію. Коли мені сумно на душі та коли я спустошена музика мене рятує. Я знайшла своє місце у світі музики. І думаю, що рано чи пізно світ визнає і мене. Мрія стати успішною і популярною співачкою, має стати реальною. Мрії  мають здатність збуватися. Коли я приїхала, то Аліни, Христини і Каті вже не було. Студія була пуста. Тут була тільки я.  Я взяла бандуру сіла на стілець і почала грати. Торкаючись пальцями кожної струни я відчувала, що живу. 
Коли я поставила бандуру у чехол мій телефон ожив. Я побачила повідомлення від Артема.  Від Артема. Питання номер один. Звідки він має мій номер телефону? Адже,  він написав мені у телеграм. А ще більше я була здивована повідомленням. 
Артем: « нам потрібно поговорити!» 
— « мені теж було потрібно поговорити з тобою сьогодні,  але хтось просто втік,  тому бувай », — після цього він до мене подзвонив. 
— я тебе вислухав. 
— а чим я пожертвувала для цієї розмови?  
— ну це твої проблеми.
— вірно кажеш, твої проблеми, — і я завершила виклик. 
Я схопила свою сумку. Закрила студію і попрямувала до своєї червоної ауді. Я відкрила двері і хтось їх закрив. А цей хтось був Артем. 
— якого біса, Артеме? Що ти тут робиш?
— нам потрібно поговорити, — наша пісня добра, починаємо знову.
— як я і казала, нам немає ні про, що поговорити.  
— є. — господи, який він впертий. Що він хоче у мене? 
— може ти в мене закоханий і шукаєш привід би мене побачити, — сказала я підійшовши до нього впритул. 
— Не дуркуй, ще чого.
— і я так думаю, тому бувай, — я відійшла від нього і сіла в машину та закрила двері. Помахала рукою і поїхала. Коли я вже виїхала на головну дорогу то побачила, що за мною їде машина, а вона їхала зі мною аж зі студії. Тому,  я набрала Оксану. 
— Оксаню, привіт! 
— привіт
— за мною їде, якась машина. 
— ну машини їздять одна за одною. Така логіка. І правила дорожнього руху. 
— справа не в цьому. Вона їде за мною вже зі студії. 
— а чому ти до мене телефонуєш? 
— так, ти ж прокурор. Приїдь і допоможи мені. 
— я б з радістю, але через 3 хвилини у мене важлива зустріч, яку я не можу скасувати.  
— гаразд, думаю я впораюсь.
Я припаркувалась вже біля нашого будинку. Вимкнувши фари і відстібнула ремінь безпеки взяла сумку і вийшла з машини. Ми спочатку жили у квартирі, але для нас вона була замаленька, тому ми переїхали в більший будинок. Це один з  будинків запроектовані моєю подругою архітектором.
— це твій будинок? Не знав, що так багато заробляють бек-вокалісти. 
— що ти тут робиш? І як ти дізнався мою адресу? — до мене почало доходити, що це він їхав за мною. 
— Софія, в тебе вже ритуал сама з собою говорити. — надворі з'явилася Маруся, чому вона не в себе дома? — Ой, а ти не сама. А це...
—  Я - Артем Матвієнко, хлопець вашої подруги, — що? Якого біса? 
— хлопець?
— Марусику, ти чого кричиш? — сказала Марта, коли вони з Веронікою йшли до нас. А вони, що тут роблять? 
— Артем?
— це.. — Марта не встигла договорити, як Марійка її перебила. 
— хлопець Софії.
— що? — хором сказали дівчата. 
— дівчата, я зараз прийду, чекайте мене на терасі, — дівчата пішли, — що ти тут забув? 
— нам потрібно поговорити.
— ні. 
— ти завтра будеш на матчі? — запитав мене хлопець.
— так.
— тоді готуйся до наслідків, — хлопець розвернувся і пішов не чекаючи моєї відповіді. Ну а що я хотіла сама ж сказала, що не хочу говорити. Завтра щось станеться, що саме я не знаю. Залишається скоріше лягти спати і дочекатися, але мені щось підказує, що це буде не дуже добре. 
Зранку я прокинулася прийняла душ та зробила всі ранкові рутини. Відкрила свою шафу і дістала з неї білий топ з чорними вставками та білі шорти до яких йшов чорний ремінець і красиво доповнив цей образ білий піджак. Своє волосся я закрутила у невеличку гульку і витягнула на передні пасма. І коли я зробила макіяж я почала одягати сережки, підвіски, браслети і  золоті колечка. Взувши кросівки від Dior і схопила сумочку я спустилася вниз.
— ходімо?
— Ні. Марійки ще немає.
— а я то думала, що одна дуже довго вдягаюсь. А не легше нам там усім зустрітися чим ви усі сюди приїдете
— так, всім привітик.
— ми на тебе зачекалися, — сказала я подрузі
— ти взагалі переді мною спустиласяз кімнати. А взагалі-то футбол на п'яту вечора, а зараз тільки друга.
— давайте, скоріше я їсти хочу. — промовила Марта.
Ми пішли у одне кафе Києва. Я дуже люблю це кафе. Можливо, воно трохи дівчаче, адже в ньому поєднуються рожевий та м'ятний кольори. Це естетично. 
Я замовила червоний оксамитовий кекс і лате, а дівчата слойку із шоколадом та круасан і кожна з нас має лате.  Наше замовлення нам приніс дуже красивий офіціант. У нього було темне кудряве волосся це так мило. Я аж посміхнулася Стоп. Софія. Ніяких хлопців. 
— ти закохалася у цього хлопця? Артема?  — запитала Маруся. 
— що? Ні, ні, ні! В мене є правило, яке я дотримуюсь вже три роки.
— два, бо рік ти бігаєш за Артемком, — сказала Ніка. 
— це моя робота. 
— твоя робота це співати, писати пісні. Але ти цього не робиш. — сказала Ліля ставлячи чашку з чаєм на стіл.
— в мене є декілька демок.
— тоді чому їх ще ніхто не бачив і не чув? Ти зможеш почати свою кар'єру і без Анни. — сказала Марта. 
— всьому свій час, — я постійно їм це говорила.
— ти це говориш вже 8 років. Коли Ліля одружилася ти казала, коли Маруся одружилася ти говорила, коли я одружилася ти казала і досі говориш.
— йдемо, вам потрібно на роботу.  
— так, переводь тему. Цехи вмієш найкраще. Але пора відкинути усі страхи. 
Ми приїхали на стадіон четверта година. Ніка і Ліля пішли зайняли свої робочі місця, а ми з дівчатами пішли купили лимонад поблизу стадіону і поверталися на трибуни.
— залиш той телефон в спокої, — сказала Марта до Марусика, — зараз почнеться матч, а ти в телефоні. 
— звісно ж. Я хотіла його  вимкнути хотіла, як мені попалася дуже цікава стаття, — коли Маруся говорила, то я помітила, що Артем говорив із журналістами і вказував постійно на мене, а вони дивилися і фотографували мене. Що за чортівня? 
— Софія, ти слухала нас? — нарешті з трансу моїх думок вивела мене Оксана. 
— що? Де? Ні. Ні. 
— зараз Маруся прочитає статтю, щоб ти була в курсі того і для чого тебе недавно фотографували ось ці журналісти.
— давайте я сама прочитаю, — я взяла телефон в руки і почала це читати 

Артем Маунт більше не самотній 

На днях український блогер, а також психолог Артема Аліна Стороженко опублікувала фото у інстаграм з парою підписавши це як : «Артем прийшов мене привітати з днем народження із своєю коханою дівчиною Софією». 

Я була зараз в шоці. Великому. Це найгірший сон, мого життя. Анна мене вб'є. І я можу позбутися шансу стати сольним співаком. Моя кар'єра зараз під знаком питання. 
 

 

Також є телеграм канал @booksbyNM на якому є багато чого.
Там ви можете побачити анонс нових книг, новини та спойлери 
Powered  Book's by  N.M. 🤍🦋