Пролог

Олександр: ти завжди була ідіоткою, правда Софія, я тебе терпів, таку істеричку. Ти постійно говорила про свою кар'єру, якої в тебе ніколи не буде, — якщо якійсь образи я могла терпіти, то коли слово про мою кар'єру пішли мене розірвало слізьми.  Вони текли по обличчю і якби не намагалась я їх стримувати, все було марно.

— тоді навіщо, тобі була така ідіотка ? Ти..., — я своїм вказівним пальцем торкнулася його грудей, — найгірша людина, яка може бути... Морочив мені голову. Треба було не пропонувати мені стати твоєю дівчиною. — кричала та ридала я. І байдуже, що нас почують люди. Ми були у кафе. В цьому кафе почалася наша історія і вона тут закінчилась, коли я побачила сьогодні їх двох. Він робив їй пропозицію. А коли я запитувала про весілля. То він говорив:  «я ще в розквіті сил, яке весілля, Софіє.»

Олександр: мені завжди було цікаво по зустрічатися з такою дівчиною, як ти. З наївною дівчинкою, яка досі вірить у мрії, — ось придурок. Цікаво йому було, а мені цікаво, якщо я зараз завалю кулаком по його ідіотській морді, то який радіус буде у цього синяка?

— як я? Ти... ти   гірша .... людина, ніж я думала. Ти... ти можеш думати, що знищив мене, але це я знищу тебе. Чуєш, мене звати Софія і я доб'юся своєї мети, — я вибігла з цього кафе ридаючи та не дивлячись куди біжу, а потрібно було бо, здається, врізалась у стіну. Ще носа розбитого бракувало.  Потім, я зрозуміла, що це не стіна, бо великі м'язисті руки обіймали мене за талію, — ой, вибачте, я не бачила, де йду.

— з вами все добре? — запитав у мене хлопець.

— та..так, — ледве вимовила я.