До завтра

Марьпетрівна виходить із кабінету. Люда підморгує Лері та йде ставити чайник. Лера бере чашку й підходить до вікна. Кінець лютого майже безсніжний, але все одно холодно. Чай зігріває і стає не так тривожно. Тиждень тому їхній відділ збирали на міський антивоєнний мітинг. Лера з Людою не пішли. Люда взагалі не вірить, що хтось може напасти на них. Лера просто хоче побути вдома у вихідний. Ходила одна Марьпетрівна. Сьогодні, бажаючи помститися, вона колаборується з начальником – разом вони заходять до кабінету за півгодини до закінчення робочого дня.

– Отже, у зв'язку з можливим воєнним станом треба підтягнути борги. Військовій частині аналітичний звіт потрібен завтра вранці – це на вашу відповідальність. – Кощава рука начальника вказує на Люду з Лерою. –  Завтра перед роботою документи мають бути у військових.

Вид квасних облич колежанок тішить Марьпетрівну. Вони покарані та приймають своє покарання. Люда знає про Микиту, про те, що він сидить удома один. До сьомої вони пихтять над звітом удвох, але роботи ще до напасті. Люда каже, що до дев'ятої впорається сама, оформить вихідний документ, роздрукує та занесе Лері додому, або кине до поштової скриньки, щоб не підніматися. Їй же завтра треба лише встати раніше і занести в пакет у військову частину. Лера на все згодна – вдома на неї чекає Микита.

* * *

Маршрутка ще ходить, навіть майже порожня – єдиний плюс пізніх повернень. Лера пірнає в арку двору, йде темною неосвітленою доріжкою до будинку, почуваючи себе винною через те, що знову так затрималася. Поки йшла додому, передзвонила синові тричі. З ним Руслан Олександрович, її рятівник. Просила його навідувати Микиту протягом дня. Але, як завжди, він залишився у них по обіді, погодував дитину й допоміг з домашніми завданнями.

Вона проходить повз дитячий майданчик. Темного лютневого вечора дітей на ньому, звичайно, немає. Біля улюбленої каруселі сина у Лери з’являється дивне відчуття – начебто він там катається. Вона навіть обертається. Щось рипнуло? Вітер? Десь у глибині свідомості вона бачить самотню фігурку сина. Її з ним немає – він катається один, а неподалік маячить постать дорослого чоловіка. Лера зіщулюється і поспішає до під'їзду.

* * *

Коли вона заходить у квартиру, Микита та Руслан Олександрович грають у настільну гру. З нею син грати не хоче, навіть прикро. Заглядає на кухню – там ще тепла вечеря. Які пахощі! Коли Микита вдома один, пахне хіба сухариками з пачки, яку він щоразу ховає.

– Макарони? І м'ясо у соусі? Це компот чи глінтвейн? Ну навіщо ви, Руслане Олександровичу! Можна було просто зробити бутерброд.

– Бутерброди були в обід, – суворо вимовляє сусід, – та й тобі треба повечеряти нормально. І припини називати мене по-батькові. Не пам'ятаю, щоби навчав тебе в школі.

Лера думає, що хоч він давно не працює педагогом, учительські інтонації в його мові іноді прослизають

– Добре, Руслане Олекса ... Тоді залишайтеся, разом повечеряємо.

Він дякує, але відмовляється. Це й зрозуміло – він знову півдня провів із її дитиною. Вона його не просить – це його ініціатива. Через ковiд до обіду Руслан працює вдома, а потім вільний. А у її сина клас на карантині вже два тижні.

* * *

Сусід поспішає йти – вона виходить проводити його на майданчик. Двері його квартири біля її. Лера знову дякує та вибачається.

– Це я сьогодні мушу вас вітати.

– Чому?

– Двадцять третє лютого. Зараз мало хто відзначає вже… але мій тато, наприклад, відзначав – він у радянській армії служив. Ви теж, мабуть?

– Ні, я – в українській.

Їй ніяково. Вона думала, йому за п'ятдесят. Власне чому? Так, сиве волосся, але обличчя ще не старе, і тіло струнке. Вона зупиняє власні думки... червоніє. Він каже примирливо:

– Якщо тобі дуже хочеться мене з чим-небудь привітати, можеш зробити це завтра?

– А що завтра?

–  Мій день народження.

Як недоречно – вона не має подарунка. Нічого, не страшно. Вранці, після того як занесе пакет у військову частину, вона зазирне дорогою до «Єви» – придбає якийсь косметичний набір. Шукати щось вишуканіше не буде часу. Хоча якщо відпустять в обід на півгодини… вона дивиться на його потерту сорочку і розмірковує. Сорочка – чи не буде це дуже особистим подарунком? Двадцять четверте лютого в нього день народження – треба запам'ятати. Цікаво, скільки йому років.

– Леро, про що ти думаєш?

– Думаю, о котрій завтра встати, щоб встигнути документи у військову частину занести до початку робочого дня.

– Будь обережною. Всі в очікуванні воєнного стану. Може, лякають, але на Бога покладайся, а сам розуму тримайся. Якщо почнуться прильоти, то поруч з військчастиною небезпечно.

Вона знизує плечима. Весь їхній район – поруч.

– Руслане Ол… Руслан, а ви плануєте відзначати день народження?

Він не відповідає, але вона відчуває дотик його руки до своєї. Він здається їй приємним і триває до того моменту, як із квартири виходить Микита. Син притискається до неї й здається менше своїх років.

– Мамо, а ти знаєш, як з'явився бурштин?

Каміння – його останнє захоплення. До цього були роботи.

– Здається, він уже майже спить стоячи, – киває Руслан на Микиту.

– Скоро лягатимемо.

* * *

Микиті прикольно з Русланом Олександровичем, хоча коли мами довго нема, він за нею сумує. Стоячи на майданчику, він притискається до її холодного пальта, заплющує очі. Її замерзлі руки ковзають по потилиці, і він не пручається. Раптом здригається. Якоїсь миті йому здається, що це чужі руки – міцні та впевнені, вони садять його в машину. Машина їде кудись далеко від дому. Навколо темно, і мами немає. Микиту відвозять, він плаче ревно, як маленький. Голос, який його втішає, нагадує голос Руслана Олександровича… Микиті страшно.

* * *

Тітка Оля, сусідка із третьої квартири на їхньому поверсі, зазвичай не повертається так пізно. Але сьогодні, пошпотуваючись у темному під'їзді, вона несе в руках два пластикові пакети, наповнені продуктами. У неї весь день були видіння. Вони були й раніше. Вона завжди знала більше, ніж решта. І не тому, що дивиться телевізор – його вона якраз не дивиться. І в інтернетах цих не розуміється. Вона просто «бачить». Сьогодні «їх» було багато – більше, ніж зазвичай – людей із міткою, темною плямою на чолі. Так вона бачила свого батька перед його смертю багато років тому. Коли вона про це сказала вголос, її висміяли. А потім, після похорону, всі почали до неї уважно придивлятися, навіть до лікаря відправили. Тож тітка Оля нікому ніколи й нічого не каже. Однак сьогодні, побачивши з півсотні людей із мітками на чолі, вона злякалася. Наче на їхнє місто насувається щось небезпечне і велике. Але тітка Оля не має термінів, щоб це описати. І начальника, якому вона могла б доповісти про свої спостереження, вона не має. Ще вона боїться, що її знову відведуть до лікаря.