Різдвяна зустріч — мов відлуння тих дивних чистих почуттів...

Хіба ж можна забути ту ву­лицю, той самий дім... Десь тут була радіотрансляційна вежа, садки, паркани. Виросли дере­ва, змінилось усе довкола. Морозець освіжає подих. А серце ледь не вискочить!

У хаті тепло і затишно. Уже не піч топлять, бо газ підведено. Біля плити — вона. Така ж струнка і ставна... Упізнав одразу!

- Саню! — гукнув тихенько.

 Тільки голос уже не парубоць­кий...

Оглянулась... і охнула.

- Оце так зустріч! Що ж мені снилось під Різдво? Про­ходь, сідай. Ось пиріжки, куш­туй, пригощайся.

- Впізнала одразу?

- Впізнала... Як же не впізнати? По імені лиш ти мене так стиха називав... Живу — як бачиш. Чоловік лежить в лікарні. Навідаю, ось тільки пи­ріжки допечу. Як там надворі? Мороз... Не застудись, бо в наші роки здоров'я треба берегти.

Все складно так. Як наче вірші складаються самі. Хотів би ще додати, розпитати за матір, братика, сестричку Катю. Привіт же передати від синьо­окої дружини. Обом нам по вісімдесят, а ти ж молодша, хоч і ненабагато. Зате так само світиться сльоза, як і при пам'ят­ному розставанні. Повір, на камінь вона не впала. Несу в своєму серці твою сльозу...

...В автобусі попереду сиділи молодята. Юнак схилився до дівчини, диханням зігрівав її хо­лодні руки. Старому на мить ста­ло важко дихати. Так само він колись грів руки своїй голубці... А тепер дружині їде дякувати. За розуміння, підтримку і... вели­ку життєву мудрість.