До вінця нас удвох не вели, на рушник нас не ставила доля...

Стрілася голубка в далекій Голубівці

Він розповідав свою історію, не криючись від дружини. Вона все знала і не відчу­вала щемливого почуття ревнощів. Чому? Адже видно було, що чоловік і досі закоханий, носить у серці іншу.

— А в мене є мамин заповіт, — пояснювала шанована в селі синьоока бабуся. — Ми прожили разом п’ятдесят шість років, і не було дня, щоб я допікала йому, виявляла недовіру або злилась. Мама казали: не будь такою, як Федоска Карпинська. Вона кляла свого Корнія на чім світ стоїть. І йди куди хочеш, і бачити тебе не хочу, щоб ти пропав... А він узяв собі батіжок з гачечка у хліві та й пішов. Більш не повертався. Десь з пастухами пас череду, а потім знайшлися такі, що підібрали. Та й зажив — не клятий і не м'ятий. А Федосці з трьома дітьми ох і гірко прийшлося! Жалкувала, що випустила чоловіка з рук! Хоч як він гуляв, так додому ж вертався... Я собі й затямила: хай собі любиться, колись нап'ється того кохання через край. Буду врівноваженою і не горюватиму. Так і живемо. Згадав своє перше кохання, читаючи газету «Зоря». Адреса йому нагадала. Там якийсь чоловік пропонував, щоб у нього насіння купували і підпи­сався: такий-то і такий із села Голубівка Новомосковського району. Бачу, аж нестямиться мій благовірний. Захотілось йому поїхати в ту Голубівку. Я не су­перечила, про Федоску добре пам'ятаю. Хай їде.

Таке мудре рішення прийме далеко не кожна дружина, хоч скільки б не про­жили років разом, і що з того вийшло — дізнаєтесь.

Ледь зійшов сніг із землі, на колгоспи пішла команда: потрібна робоча сила і гужо­вий транспорт на будівництво автомобільної траси Москва — Сімферополь. Відбув у відрядження в Новомосковський район і двадцятитрьохрічний парубок Микола. Висо­кий, кремезний, плечистий — якраз такий підходив для за­гону підсобних працівників, які мусили підвозити камінь для будівництва дороги із залізничної станції Кільчень.

Найперше треба було влаш­товуватись на квартиру. Сто­яв 1949-й рік. Голубівка, як і багато їй подібних сіл, спина­лася на ноги після війни, гос­тро відчувала нестачу міцних чоловічих рук. Майже кожна родина втратила зі свого дво­ру годувальника чи близьку людину. Отже, квартирант, та ще такий вправний, чемний, привітний, враз опинився в центрі уваги.

Прийняла його одна сім'я. Батько шофером був, мати, троє дітей. Чогось не полади­ли чоловік з дружиною, пішов він, як казали, до вчительки. Додому не повертався...

Оксанка, випускниця деся­тирічки, була найстаршою, за нею — братик, а сестрич­ка Катя — зовсім мала. Дівчина дуже соромилася, старалась не стрічатись по­глядом з вайлуватим незна­йомцем. А він, повернувшись з роботи, питався, чи треба щось помогти по хазяйству. Як сутеніло — всі сходились до хати, мати запрошувала до столу. Але хлопець перш підходив до умивальника, ретельно мив руки, вмивав­ся, кумедно пирхаючи, і з-під рушника поглядав на дівчину.

Мати примічала ті погля­ди, але вдавала, що це її не обходить. Дітей тримала в строгості, без діла ніхто не тинявся. Бідній Сані діставалось найбільше роботи, на ній же був і догляд за Катрусею. Якось так уже сталося, що будь-яка втома перестала зборювати молоду господа­рочку. Наче й приляже вночі на ліжко, й очі заплющить, а сон ніяк не йде. Натомість запилючене обличчя і отой загадковий погляд з-під рушника:

- А на вулицю вийдеш? Чуєш, Саню?

Коли вони почалися, оті втаємничені взаємини? Мо­лоді люди дуже сподобались одне одному. Він підкорив дівчину тихим лагідним по­водженням, м'яким легень­ким торканням до плеча. Ніколи не був брутальним та різким, як оті хлопці на ву­лиці, не чула від нього лай­ливого слова чи навмисно­го гуркоту вдосвіта в хаті. Все тихенько та ладком: рано — на роботу, ніхто й не чує, увечері, тільки у двір — старається не бути чужим, не цурається грубої вправки біля худоби: і води витягне з колодязя, і сіна занесе.

А що вже казати за Мико­лу? Висока ставна дівчина з першого погляду зачарувала його. І вродиться ж така го­лубка! Так би й прикипів до її пахучих кіс, дихав би ними й не надихався...

Їх почуття загорілись яскраво й бентежно. Денної втоми не відчувалось, обоє прагнули якнайшвидше залишитись наодинці, щоб підступний ранок не так ско­ро підкрадався до віконниць. Може, й були між матір'ю і дочкою якісь розмови чи за­стороги — Микола про те не знав. Поводився шанобливо, трохи запопадливо, розумів, що тут віри мужикам не йня­тимуть, образа — пекуча і зла — жалила покинуту жінку гірше, ніж кропива. Але вона й інше розуміла: дівочий вік короткий, якщо трапляється путящий хлопець, чого б не стати йому зятем, добра пара Оксанці...

Дівча аж світилося раді­стю, хмеліло від першого по­чуття, що переповнювало душу. Не хотілося думати, що попереду — розлука, відряд­ження ось-ось скінчиться, а що потім? Він мав добрі спо­дівання на майбутнє: усе складеться як слід, коли вони обоє того прагнутимуть...




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше