З електрички на поїзд

І розпочну з теми «культові поїзди». Здивувалися, але справді такі існують. Це ті поїзди, про які ходить найбільше легенд, вигадок та переказів. Вони можуть мати як позитивні, так і негативні сторони. Скажімо, поїзд Львів-Солотвино. Він був головним героєм не лише в переказах, але й у публікаціях блогерів. Одного разу сам мав честь прокататися ним до Виноградова, але скажу, що в плацкарт, чи загальний вагон квиток не ризикнув взяти. Мені достатньо вражень було і від класичного купе. Ну але не про нього мова. Лишень просто хотів зазначити, що у легендах завжди є доля правди.

Та раз ми завели мову про Закарпаття, то фраза-заклинання «Тільки не купляй квиток на 82 поїзд» мене дуже довго інтригувала. Якщо коротко, то під таким номером на час написання та пригод курсував поїзд сполученням Ужгород-Київ. І він невипадково потрапив у перелік культових поїздів. Очевидно, щось там відбувається дуже нестандартне. Не знаю, як так сталося, але чергова мандрівка до столиці подарувала такі умови, що квитки зі Львова були лишень на 82-й поїзд. Тож, попри острах, таки беру квиток у плацкартний вагон, бо інших просто не було. Львів, перон, посадка у вагон. Дивно, плацкарти нові, вітчизняного виробництва, провідник привітний, лишень дуже загадково посміхається крізь зуби. Ну, згодом збагнув, що він посміхався ще від початкової станції напевно. Так от, тільки я зайшов у середину до пасажирського салону, зрозумів, що дістатися свого місця буде непросто: в проході біля бокового плацкарту вишикувалась шеренга веселих чоловіків. Стояли вони, зрозуміло, сідницями до проходу, адже на верхній боковій поличці була накрита поляна. Тут було все: копчена риба, червона риба, спиртних напоїв декілька варіантів, серед яких, звісно, класне закарпатське вино. Така ж шеренга була коло другої та третьої секції. І дуже було дивно, чому на стоячи і чому верхня поличка. Згодом збагнув винахідливість наших людей, адже на нижній боковій поличці могли комфортно розміститися лише двоє учасників трапези. А що робити, коли є третій? Після закарпатського вина третій ніколи не буде зайвий. От і винайшли пасажири 82-го поїзда спосіб, як комфортно організувати все на трьох.

Та на цьому історія не завершилась. Звісно, щоб дістатися до свого місця в центрі вагону, хлопців довелося трохи посунути. На щастя, вони були уже сповнені оптимізму: щось балакали з домішками закарпатського діалекту і російського мату, але загалом їх посмішка давала зрозуміти, що їм море по коліна, й географія перебування взагалі значення не має. Пройшовши цю барно-трапезну барикаду, йду до свого місця та й думаю: «Може й добре воно, що головні герої (нутром відчував, що вони будуть головні герої цієї ночі) у такому стані, тож нічка пройде спокійно, і до столиці можна буде виспатися». Чесно, нарікань на хлопців не було до моменту, поки вони не почали розходитись по своїх місцях. І ось тут відкрилася ще одна прикра закономірність Укрзалізниці: чому таким персонажам попадаються саме верхні місця? Але і тут було здивування. Лише один з дев’яти сплутав свою поличку і замість верхньої пасажирської зумів залізти на третю вантажну, де спокійно спав аж до кінцевої зупинки. Очевидно, роль дорожньої сумки йому була більше до душі. Проте такого не скажеш про побратимів. Отож, у салоні настала справжня ніч, світло пригасили. Лише любителі частих відвідин туалету натхненно закривали і відкривали двері в кінці салону, що ведуть до вбиральні. Та все ж відносний спокій запанував у вагоні. Та ненадовго. Уже за мить перший пішов: голосний гуркіт і слова прокльонів зазвучали десь неподалік. Один з героїв злетів з верхньої полички. На шум у помірному ритмі чорного лебедя з’явився провідник. У нього теж були проблеми з координацією, але він, як ніхто, розумів друга по нещастю, тож підійшов до нього і допоміг завантажитись на верхню полицю. На цьому мали йти фінальні титри, але де там. За хвилин 15 трохи далі усе теж, правда без звукових спецефектів. Одним словом, можна розповідати багацько. Персонально я нарахував 5 десантувань. Але, що вражало найбільше, наш народ дуже впертий, і після такого фальстарту хлопці вперто лізли назад на верхню поличку. І напевно хтось зробив золотий дубль, але цього мій організм не витримав і вимкнувся десь за якоюсь черговою зупинкою…

А як же, спитаєте, не легендарний і не культовий поїзд?

***

Якщо зануритись в історію у довоєнний період 90-х, у нас існувала ціла серія культових поїздів. Згадаймо «ковбасний» поїзд Львів–Москва, чи поїзд Москва–«Додому» (Кишенів). Ну про поїздку поїздами в Молдову, це окрема історія, про яку розкажу трохи згодом. Але раз уже мова зайшла про верхню поличку, саме інженерне пристосування цього девайса так і спонукає до виникнення всіляких непередбачуваних ситуацій. Пригадую, якось теж мене застала ніч у поїзді на верхній поличці купейного вагону. Не буду вдаватися в деталі, але то була поїздка після важкого робочого дня, коли ти тільки до подушки – і одразу заснув. Серед ночі прокидаюся, бо покликала природа відвідати туалет, але якось не одразу збагнув, де я. Ну, зрозуміло, що в поїзді, адже у пітьмі усе скрипить, стукають колеса, а от про географію перебування геть випало з голови. Тож встаю з «нижньої» полички на рівні ноги і у мене трапився шок: ти стаєш на підлогу, а підлоги немає. Ну, звісно, я забув, що я на верхній поличці. У той момент, допоки я летів тих декілька секунд до підлоги, очевидно щось через шок наговорив багацько, оскільки одразу прокинулось усе купе. Сусіди повмикали світло і почали вияснювати спросоння, що трапилось. Ну, я зробив вигляд, що це мене не стосується, побажав усім приємного сну, і почимчикував до вбиральні… Тож, якщо серед ночі почуєте раптовий крик, можливо навіть з ненормативною лексикою – знайте, це пасажир верхньої полички зібрався до вбиральні.

***