Електричкові історії на цьому не завершуються. Їх є дуже багато, здебільшого смішних. Трагічні чомусь просто не запам’ятовуються, і це мабуть таки через позитивну ауру електричок. Навіть пригадую певні історії з гірчинкою, та знову ж вони сприймаються іронічно, з гумором.
Ви думаєте, я їжджу електричками тільки одним маршрутом? Та ні, історії є й з інших. Чомусь пригадалося мені, як мандрував з Києва у Гребінку, що на Полтавщині. Це була феноменальна поїздка тривалістю майже чотири години.
***
Якось отримав я запрошення у гості від колеги журналіста з Полтавщини, який на той час проживав біля Гребінки. Недовго вагався, оскільки якраз працював у Києві, тож на наступні вихідні приймаю рішення їхати на містичну батьківщину України. Дивно, але електричка на Гребінку відправлялася зі столиці дуже рано. Мене насправді це тішило, оскільки зранку усі їдуть на столицю, а не навпаки. Та я глибоко помилявся. Першим потягом метро дістаюся вокзалу. До відправлення десять хвилин, і, як чесний пасажир, біжу в касу приміського вокзалу купувати квиток. Але комунікація в Укрзалізниці не є її фішкою. Тож виявляється, що квитки там не продаються, мало того, електричка відправляється не з приміського вокзалу, а з північної платформи. На прохання показати, де та платформа, касир вказала у невідомому напрямку. Згодом зрозумів, що то вона просто відмахнулася. Так от, добрі люди скоординували, де та північна платформа. Справді, електричка уже готувалась до відправлення. «Нічого, – подумав я – заскакую в найближчий тамбур, там знайду десь місце і квиток куплю у кондуктора». Та не тут то було: з розгону заскакую у вагон. Двері за мною зі свистом зачиняються, і я розумію, що людська маса розвертає мій політ в протилежну сторону.
Так, притиснутий до дверей, вирушаю у містичну подорож. Та знову ж залишаюся оптимістом, адже попереду гості, полтавська кухня, ну й усі переваги споглядання нових територій. Та й зрештою є зупинки, і десь той народ має та вивільнити вагон. Тобто проблема тимчасова. Але ось перша зупинка – тут головне, щоб тебе не викинули, бо на твоє місце на сходах багато претендентів. На третій і четвертій зупинці були лише ті, хто хотів потрапити у вагон. Потім була п’ята й інші зупинки. «Невже всі їдуть до Сашка в гості?» – почав думати я.
Ось так від північної платформи столиці і до Гребінки майже чотири години провисів на одній нозі. У Гребінці мене просто викинуло масою людських тіл з вагона. Ну і тут були свої позитиви: перший вийшов, і ніхто не перевіряв квитки. Бо це було просто фізично неможливо зробити. Тож от так зайцем я опинився на полтавській землі. Скажете – не магія?
***
Та, насправді, поняття «електричка» давно переметнулося за межі регіону, де, здавалося б, воно зародилося. Правда, у більш цивілізованих країнах вона відома, як приміський чи регіональний поїзд. Думаєте, і там не без історій? Ну, не так часто там, на жаль, бував, але один випадок надовго запав в душу, коли твою трагедію розділяють навіть, якщо між вами мовний бар’єр. Сталося все в чудовому німецькому місті Кьольн. Запам’яталося воно мені тим, що тамтешній вокзал за структурою до болю нагадує рідний львівський: ті ж тунелі на перони, той же дебаркадер, приблизна конфігурація вокзалу. Єдине – все в значно більших розмірах.
І, мабуть, захоплення залізничною інфраструктурою спричинило до того, що я відстав від своєї групи. Коли отямився, зрозумів, що я опинився сам на сам в чужому світі між людьми, які говорять незрозумілою мені мовою. Мало того, до відправлення потрібного реджіон експресу залишились лічені хвилини. Я стрімголов кидаюсь у тунель, де, в порівнянні зі Львовом, просто безліч виходів на перони. Котрий мій? Звертаю в інтуїтивно обраний, і тут переді мною пробка з людей, які сунуть на мене зверху. Розпочалась паніка: дивлюсь справа – серйозний бюргер з надзвичайно серйозним виразом обличчя й велетенською валізою, дивлюсь зліва – мама з малечею і цей варіант теж не рятівний. І ось по центру на мене суне просто гігантських розмірів в ширину фройлян афроамериканської національності. Недовго думаючи, набираю швидкість і на центр, щоб розірвати пробку. Та не сталося, як гадалося: на якійсь сходинці запинаюся ногою і замість того, щоб прорватися у шпарину між людьми з прискоренням Боїнга 747, лечу на приземлення прямо на виокремлену фройлян з пишними формами. Скажу, приземлилися ми достатньо м’яко. Ну, принаймні я – то точно. Перші секунди шоку минули в тиші, ну а далі посипався на мою адресу град незрозумілих німецьких слів, з яких для мене знайомим було тільки слово «шайсе». Ну було і так зрозуміло, що фройлян дуже незадоволена позицією у приземленні.
Знаєте, паніка має все ж таки побічні ефекти – мозок починає працювати значно швидше. Не знаю, звідкіля у мене в голові виник набір фраз на різних мовах, але він став рятівним у цій ситуації. Тож достойно приймаю вертикальну позу і випалюю своїй незнайомці «Ахтуг ахтунг, ексукюзмі, хелп мі Емсдетен». Усе таки недурно в школі вчив французьку мову. Ну це я так перефразовую лозунг одного дрогобицького вчителя: «Учіть французську і поїдете… в Америку». Десь в подібній ситуації і я опинився. І, о диво, замість того, щоб продовжувати мене лаяти, фройлян посміхнулася, незграбно піднялася на ноги, і, взявши мене за руку, потягнула назад у тунель. «У поліцію», – подумав я. Та ні, за мить ми звертаємо на черговий вихід на перон і, о диво, стоїть якась червона електричка. Треба сказати, фройлян на свої габарити переміщалася достатньо швидко. Видно, не раз доводилося вибивати місце під сонцем у німецьких електричках. Так от, дива тривали: фройлян натиснула на кнопку відкривання дверей першого вагону, що трапився нам на шляху, і ласкаво штовхнула мене туди. Двері одразу закрилися і поїзд рушив. Я ж кидаю поглядом в салон першого поверху реджіон експереса, а там наша компанія у майже повному складі задоволено обговорює перебування у Кьольні. Кьольн, ти справді неймовірний, ти справді місто контрастів, і я туди електричкою обов’язково ще раз повернуся.