Електричка та її мешканці

Зізнаюсь, саме їду в електричці і намагаюся згадати усі цікаві моменти, пов’язані з електричковим життям. І як тут не згадати про головних героїв електричок? Точніше, навіть не героїв, а про чотири групи мешканців електрички.

Перша група, це, звісно, ми – пасажири. Нас тут найбільше, ми народ, який завжди щось хоче і часто чимось незадоволений. Ми така собі квазіособистість, яка має дуже складний характер і непередбачувані наміри до дії. Але тим то ми й цікаві й у більшості випадків саме ми є творцями електричкових історій. Друга група – це касири, контролери та ревізори. На противагу пасажирам вони стримані, завжди знаєш, що вони хочуть, і їм кажеш велике спасибі, що спонукають нас до винахідливості. Відверто скажу, з роками цей другий герой подобрішав, став набагато ввічливішим і часто таким, що підказує порятунок у складних ситуаціях. Одну з таких історій неодмінно розповім. Третій герой – це електричкові прохачі та торговці. Це окрема каста, я б сказав найвинахідливіших мешканців електрички. Тут вони особливі й іноді настільки креативні, що Голівуду і не снилося. Що цікаво, і сприйняття їх тут абсолютно інакше, ніж в інших місцях. Ну і четверта група мешканців електрички – це привиди цього виду транспорту – машиністи. Ми їх чуємо, але дуже рідко бачимо. Вони інколи при зміні кабіни матеріалізуються в простих людей і хвацьким кроком чимчикують через усю електричку. Власне лише за цією специфічною ходою можна ідентифікувати, що перед вами не простий пасажир, а той, хто владно керує легендою нашої оповіді. Кажуть, що іноді їх можна визначити і за формою, але останні роки їх форми настільки затерті від важкої роботи, що це їх чудово маскує під пересічного пасажира проміжних зупинок.

***

Ну, про першу групу найбільше спогадів, а от про касирів, кондукторів та контролерів – там діалоги строгі. Хоча відверто одного разу трапилася історія, яка по іншому заставила подивитися на життя цього електричкового героя. Якось, ще в довоєнний час, мав термінову поїздку до столиці. Оскільки квитків з найближчого Трускавця не було, придбав квиток на потяг № 100 Ужгород – Київ. Дивний потяг був очевидно додатковим, бо вперше про нього чув. Посадка у Львові десь аж за північ, тож найзручніше було доїхати до Львова останньою електричкою, яка ще тоді була на ходу. Перше, що насторожило, коли електричка з’явилася на горизонті, так це наявність лише чотирьох вагонів. Ну майже дизель Д-3. І сумніви виникли не випадково – вагони були забиті пасажирами.

Та знову ж лякало не це: давайте згадаємо секційну конструкцію електропоїздів ЕР2. Тобто, у нас одна секція і, якщо не дай Боже щось станеться, ми застрягнемо у чистому полі. А додам, що на вулиці зима, морозець, сніжок пролітає. Та не дурно кажуть, що думки мають тенденцію матеріалізуватися. Щойно електричка від’їхала від станції Стрий, в якийсь момент під нашим вагоном почувся звук шаленого вибуху. Вагони стали, світло у вагоні погасло і струмоприймач хлюпнувся на дах вагона. Спочатку був шок і тиша, далі жіночки почали генерувати ідеї від «щось зламалося» до «на нас напала Алькаїда». І тут серед цієї зловісної темряви мав би з’явитися дементор. Ну, хто читав про Гаррі Поттера, той знає, що це за злі і безпринципні сутності, такі майже, як вищезгаданий Пузатий. Проте за вікном почулися голоси, і з’явилися привиди електрички – машиніст з помічником, які щось натхненно почали дискутувати. Далі почувся звук молотка – так званий ремонт по-нашому. Ще кілька хвилин темряви, і з’явилося світло в салоні. «Я вам кажу, то щось несерйозне», – заявила жіночка-«експерт», яка сиділа в сусідньому прольоті. Справді, ще через хвилин п’ять ми почали їхати, але якось так ліниво і кволо. Проїхавши повільно хвилин 15 уже без спецефектів, світло знову гасне, знову струмоприймач відстукав свій біт по даху вагона, далі привиди і молоток.

Насправді, не треба бути навіть експертом, щоб зрозуміти, що щось сталося з одним із двигунів. І, як на зло, Львівська залізниця підсунула свиню пасажирам та своїм працівникам, випустивши в рейс лише одну секцію. Тобто у нас на чотири вагони залишився один єдиний двигун, який не справлявся з навантаженням переповненої електрички. Тож такими ривками світло змінювалося на темряву, потім знову на світло, потім знову на темряву. Так ми доповзли до якоїсь зупинки, і знову усе «погасло», лишень було видно, як пропускаємо пасажирські потяги. Потім тихенько був Миколаїв. Але, що здивувало, що у такій форсмажорний момент наші кондуктори ходили по вагонах, заспокоювали людей, не забувши при цьому спитати, чи є квиток. Так ми минули Миколаїв, і тут погляд на годинник дав результат, що моїх дві години, які мав у запасі до потяга, канули в лету. А до Львова ще невідомо скільки прориватися. Потроху починалась паніка, яка насправді досить позитивна річ, оскільки спонукає до нестандартних дій. У той момент черговий раз до вагону зайшла кондуктор, тому звернувся до неї з проханням щось зробити, бо не встигаю на потяг.

Усе, що далі відбувалося, заслуговує лишень великої похвали працівникам залізниці. Кондуктор перепитала, що за потяг, глянула на квиток і сказала: «Дайте мені декілька хвилин». Уже за мить по внутрішньому зв’язку привид-машиніст повідомив «Хто на сотий поїзд – підійдіть до машиніста». Не довго думаючи, беру сумку і до першого тамбура. Йти не далеко – усього чотири вагони, тож цікаво, що нам там запропонують.

Машиніст стояв на вулиці і нервово курив. То був момент, коли електричка заглохла черговий раз, проте стали ми не в полі, а на якійсь з маленьких станцій, де було шляхове розгалуження. Виявляється на сотий поїзд я був не один, а нас назбиралося десь п’ятеро пасажирів. «Значить так, – почав машиніст – скоро сотий поїзд буде тут проїжджати, і я зв’язався з машиністом. Він пригальмує, і вас усіх посадимо до нього в локомотив у задню кабіну, а у Львові вже перейдете по вагонах. Не переживайте – усі встигнете». Справді, через хвилин десять вдалині замиготів прожектор поїзда, що наближається. Локомотив філігранно зупинився біля нас. Такої точності від багатотонної машини просто не сподівався. Машиніст локомотива відкрив вікно і чітко нас проінструктував: «Так, за правилами в кабіну я вас взяти не можу, але я домовився з провідником першого вагону, тож усі оперативно туди, бо я збиваюся з графіку». У той момент уже ніхто ні про що не думав. Усі стрімголов кинулись до першого за локомотивом вагона, де на нас чекав провідник і підганяв хутчіш на посадку. Так швидко я в поїзд ще не сідав. Справді, за мить ми набрали крейсерську швидкість і мчали до Львова.