Електричка, товариство і залізничні лайфхаки.

Пік частих поїздок електричкою випав на студентські роки в кінці 90-х. Щоб зрозуміти товариство, яке часто супроводжувало мене в подорожах в одну й іншу сторону, давайте коротко познайомлю вас з цими людьми (імена, звісно, змінені). Пан Петро – суддя, який був відданим фаном електрички і день у день долав відстань у 100 кілометрів з дому на роботу до Львова і назад. І так тривало десятиліттями. Від пана Петра навчився двох речей – товариство в електричці – дуже важлива річ, оскільки завжди будеш мати сидяче місце, друге – дорога, якою вона б не була довгою, минає блискавично. Ну а третю методику – спати сидячи – так і не засвоїв. Видно тут були свої таємниці, якими пан Петро не спішив ділитися. Пан Охрім – викладач, а згодом декан Львівської політехніки з нетиповим іменем і нетиповою шевелюрою, якого для себе назвав – «Маяк», оскільки у переповненому вагоні його завжди добре видно. І якщо пан Петро з часом таки перебрався до Львова, то пан Охрім досі, наче рятувальний круг, курсує просторами Львівської залізниці і час від часу виручає товариством у довгій дорозі. З ним було завше цікаво, оскільки, як людина, непересічний інтелектуал та естет, тож поговорити завжди було про що. Останній випадок ще раз довів, що електричка – явище вічне і у цифрову еру себе також комфортно почуває.

Якось повертаюся зі Львова з чергової фотосесії додому. Заходжу у вагон у пошуках місця і чую за спиною добре знайомий голос: «А Юля, яку ви сьогодні фотографували – наша студентка». Звідкіля пан Охрім знає, кого я фотографував? За якийсь час дізнаюся, що він активно стежить за моєю стрічкою у соціальних мережах. Під час наступного дзвінка до Юлі та логічно поцікавилась, звідкіля я довідався, що вона завершує магістратуру. Кажу їй: «Не повіриш – з електрички».

Ну і гріхом було б не згадати про пана Владомира – архіваріуса, чи підсадного пана Івана зі Стрия – викладача історичного факультету Львівського університету. Усі вони творили неповторну ауру студентської електрички і наповнювали її змістом та корисною інформацією. А інколи й смачними стравами на звороті додому, підгодовували нас, голодних студентів.

***

Та студентські роки – це не просто поїздки у приємному товаристві, це боротьба свідомості, це боротьба за місце у вагоні, це боротьба за комфортний проїзд, це боротьба за проїзд зайцем. І тут за роки поїздок вироблялося багацько прийомів і лайфхаків. Першим лайфхаком, як займати місця у вагоні у студентські дні, поділився зі мною двоюрідний брат Ромко.

Львів, 90-ті роки. Приміський вокзал лише розпочали будувати. Тож усі електрички відправляються з тупикових колій головного. До речі, тупикові колії другого та третього перону уже відійшли в історію (це так, примітка для археологів). Потяг ще не подали на посадку, а на двох вузьких перонах з обох боків колії тьма тьмуща студентів. Ну одразу зрозуміло, що комусь сьогодні не поталанить їхати сидячи. Дай Боже, аби місце у тамбурі знайшлося. Усі стандартно тиснуться та штовхаються у такій собі людській каші. Проте невеличка групка студентів разом з братом Ромком взагалі очікують потяг на сусідньому пероні. Коли перший раз це побачив, подумав: «О, диваки, вони або курити планують усю дорогу в тамбурі, або не планують їхати взагалі». І ось в далині з’явилася морда електропоїзда ЕР-2 тоді ще у радянській зеленій лівреї. Машиніст «то і діло огризався тифоном», щоб бува хто не звалився під потяг. І ось в момент, коли електричка нарешті зупинилася, розпочинається найцікавіше: машиніст ще не встиг відкрити двері, як група студентів з сусіднього перону кидається стрімголов у бік до найближчих дверей. Саме в ту долю секунди, коли двері відчиняються, хлопці на шаленій швидкості пробиваючи юрбу, першими вриваються у порожній вагон з правом вибору найелітарніших місць.

Тоді ніяк не міг знайти відповіді до загадок цього процесу. Аж згодом зрозумів, чому власне очікувалося на сусідньому пероні. Просто щоб набрати достатньої швидкості для штурму. Але як хлопці розраховували час, щоб точно опинятися перед дверима в момент їх відкриття, для мене досі загадка. Все таки студенти Політеху, і видно математику там добре викладають.

Коли наш край сковували морози, тут при нагоді був інший лайфхак, який не давав замерзнути в дорозі. Поділився ним знову ж пан Петро, у якого юридичне око було дресироване на деталі. На жаль, спрацьовував він лише в темноті. Так от, знаючи, в якому стані тоді курсували електрички, дуже важливо було потрапити у вагон, де працювало опалення. І це, у переповнених вагонах було справжньою лотереєю, оскільки не всі вагони обігрівалися, а інколи вся електричка змахувала на великий рефрижератор. Так от, у вечірню пору можна було з першого погляду визначити, у яких вагонах тепло, а у яких ні. І тут нам допомагали вікна. Якщо вікна закуті в морозні візерунки, однозначно цей вагон варто брати штурмом. Сьогодні з сучасними технологіями цей фокус уже не пройде, бо і вікна у вагонах герметичніші, й опалення переважно працює в усіх вагонах.

***

А от наступний лайфхак, який був корисний тоді, є актуальним сьогодні і буде корисним ще нащадкам допоки рейками курсують електропоїзди типу ЕР2 чи ЕР9. Звісно, цей лайфхак потребує певних знань технічної будови електропоїзда, проте він гарантуватиме тиху і комфортну поїздку впродовж усього маршруту. Мова йде про добре відомий звук робочого компресора під вагоном. Ну що саме це компресор мабуть мало хто знає, але його звук проклинала не одна група мандрівників. Лишень познайомишся з якоюсь симпатичною дівчиною, тільки відкриєш рота, щоб почати формувати свій крутий імідж, а тут тобі з-під вагону як загурчить, завібрує, забулькоче проклятий компресор. Дівчина з поваги махає ввічливо головою, що вона усе розуміє, ти намагаєшся перекричати це диво радянської техніки, ну а в результаті немає потрібного результату. І чим старіші та «роздовбаніші» електрички, тим частіше комунікація заходила в глухий кут. Пригадую, одного разу таки виникла підозра, що моя красива супутниця мене не чує, тож впродовж роботи компресора я просто без звуку рухав губами «під фонограму». Коли машиніст вимкнув компресор, я почув від своєї пасії: «Ви праві, так цікаво!». Тоді я зрозумів, що треба з цим щось робити, бо поїздки на електричці втрачають свій шарм.