Том 2.0

Максим стояв трохи осторонь, навпроти шкільного входу. Його худі, що давно втратило форму, було злегка вологим після нічного дощу. Капюшон прикривав чоло, але не ховав погляд — той самий, в якому було більше спостережень, ніж слів.

Він дивився, як один за одним заходили учні. Хтось сміявся, хтось курив у кутку, хтось гортав телефон, навіть не глянувши вгору.
І серед усього цього потоку він побачив її —
Діана повільно йшла до дверей, у своїй джинсовій куртці, з навушниками, що звисали з кишені, і блокнотом, притиснутим до грудей.

Їхні погляди зустрілися.
На мить — ніби кадр зупинився.

Вона подивилась прямо, але не усміхнулась. Просто пройшла повз.
Максим зітхнув і теж рушив до школи. Не поспішав.

Та раптом Діана зупинилася.
Повернулась до нього й сказала тихо, майже байдужо:

— Слухай… не ходімо разом, добре?

Він підняв брову.
— Ще подумають, що я з бомжами зв’язалась, — додала, вже не дивлячись.

Максим нічого не відповів одразу.
Хмикнув. Але без сарказму — просто втомлено.
— Добре… дякую. Очередна причина не заходити.

Він зробив крок назад, відвернувся — вже збирався йти.
І в ту ж мить відчув, як її пальці торкнулися краю його потертої куртки.

— Ходи, — сказала вона. — Сьогодні контрольна. Краще вже на “два”, ніж після уроків получити ту саму “два”.

Він глянув на неї.
— А чому одразу “два”? — пробурмотів.

— Ну… надійся, — відповіла вона спокійно. І розвернулась.
Пішла вперед, не чекаючи його.

Він пішов слідом.