Том 1.5

Діана тихо зачинила за собою двері. У квартирі панувала гнітюча тиша, як перед бурею. Вона скинула куртку і поставила рюкзак біля стіни, як завжди. З кухні не долинало жодного звуку, хоча зазвичай бабуся саме зараз гріла чай або щось мугикала собі під ніс.

— Бабусю? — покликала вона.

Тиша.

Діана зупинилась, щось стиснулось у грудях. Вона рушила до кухні, і вже за порогом побачила те, чого боялась: бабуся лежала на підлозі, притискаючи руки до грудей. Її обличчя було бліде, зморшки ще глибші, ніж зазвичай.

— Бабусю! — Діана присіла біля неї, тремтячими руками торкаючись її плеча. — Ти чуєш мене?

Стара жінка відкрила очі, важко зітхнула.

— Спокійно... я просто трохи... — почала вона, але не договорила. Сльози повільно котилися з куточків її очей.

— Я зараз тебе підніму, добре? — Діана проковтнула ком у горлі. — Все буде добре.

Обережно, повільно, вона допомогла бабусі піднятись і посадила її на стілець біля столу. Поставила чашку води, увімкнула газ і кинулась шукати ліки, які були в старій коробці з-під цукерок.

— Пробач, доню… — прошепотіла бабуся. — Я так і не змогла добитися від твого батька жодної допомоги… Я ж мала… зібрати гроші на твоє лікування…

— Не треба, — прошепотіла Діана, зціпивши зуби. — Це не твоя вина.

Вона поклала руку на бабусину долоню — суху, легку, мов папір.

— Все мине. Ми з тобою ще поп’ємо чай і прочитаємо щось нове. Пам’ятаєш? Ми ще не дочитали «Процес» Кафки.

Бабуся слабо посміхнулась, але її очі залишались порожніми.

У кімнаті запахло м’ятою. Діана підігріла чай. І лише тоді, коли бабуся трохи відійшла, вона дозволила собі сісти поруч і на кілька хвилин… просто мовчати.

Вона дивилась на підлогу і вперше за день відчула, що надто добре розуміє, що таке страх втратити.

Бабуся ще трохи посиділа, потім важко зітхнула й сказала:

— Завтра вечері не буде, доню... — голос її був спокійним, але десь у ньому застряг біль. — Мені треба буде йти ще раніше. Казав орендатор, що це… останній термін. Або платимо — або…

Діана не договорити не дала:

— Може, мені допомогти? Я можу щось знайти, десь підробити…

— Тобі не можна, — перебила бабуся. Її голос став жорсткішим, але тремтів. — Тобі не можна довго навантажуватись. Сама знаєш. Що лікар казав? І так довго протрималась, і я… я просто…

Вона запнулась, встала повільно, як крізь біль, спираючись на край стола.

— Вибач, що я така обуза, — прошепотіла і, стискаючи в долоні кутик фартуха, вийшла з кухні.

Сльози в її очах блищали у тьмяному світлі лампи, як ті старі фото, що бліднуть із роками.

Вона йшла повільно, мов несучи на спині цілий будинок, і поки її кроки віддалялись, Діана мовчки дивилась їй услід.

Квартира була така ж втомлена, як і її господарка. Одна кімната — простора, але порожня. Радянські меблі з облупленим лаком, сервантик зі скляними чашками, яких ніхто не чіпав роками. На стіні — ікона і вицвілі фото родини, де всі ще живі, щасливі, ще не зламані часом.

Килим на стіні, що більше мовчить, ніж прикрашає. На підлозі — старий лінолеум, який здувся хвилями, як море, що забуло про берег. У кутку — швейна машинка, на якій бабуся колись шила для всього дому. Тепер вона була просто металевим нагадуванням, що щось у цьому світі вже ніколи не повернеться.

Двері скрипнули, закрившись за нею. Тиша знову заповнила кухню. А Діана сиділа, не зрушуючи з місця, притиснувши долоні до гарячої чашки чаю, який вона так і не випила.

Її думки десь блукали далеко — між дитинством, у якому ще було місце сміху, і теперішнім, у якому кожен день нагадував останній.