Том 1.2

Максим повернувся до свого місця — закинутої лікарні на околиці міста. Величезна, мовчазна будівля з розбитими вікнами і стінами, вкритими графіті. Підлога всіяна уламками цегли та розбитим склом. Тут не було нікого, окрім нього самого і тихих відлунь минулого.

Він піднявся по зламаних сходах на другий поверх і сів на холодне підвіконня. В руці тримав старий зошит, але сьогодні не хотілося писати. Навколо — тільки холодний вітер і відлуння власних думок.

Раптом почув тихий, обережний крок. Максим не відразу підняв голову, але голос, що тихо пролунав поруч, змусив його прислухатися:

— Це ти?

Він здригнувся — цей голос був особливим. Знав, що це вона.

Погляд зупинився на фігурі в джинсовій куртці і пальчатках, що стояла на порозі кімнати. Вона не поспішала, просто була там, ніби невидимий доказ того, що світ може бути інакшим.

— Хто ще? — почулася відповідь, з тінню іронії і болю.

Максим ковзнув поглядом навколо себе і промовив:
— Це моя база.

— А я просто хотіла спокою, — тихо сказала вона і зробила крок ближче, але не порушуючи його межі.

Вони стояли мовчки, двоє загублених серед руїн, кожен зі своїм болем, але водночас розумінням.

Максим повільно встав зі свого місця, нахилив голову й тихо сказав:
— Просто дякую.

Вона кивнула у відповідь, не дивлячись прямо на нього:
— Прошу.

Він зробив крок уперед і спитав, намагаючись розтопити лід:
— А що ти любиш читати?

Вона задумалась, потім повільно перерахувала, як підліток, що пробує знайти спільну мову:
— Франц Кафка... Часом буваю в його світі абсурду і страху.
— Чарльз Буковскі... Його правда завжди б’є в саме серце, хоч і жорстко.
— Сільвія Плат... Вона ніби співала своїм болем.
— І, звичайно, Едґар Аллан По — чорна магія слова і тіней.

Максим похитав головою і трохи посміхнувся:
— Може, я і порахую... Але я ніколи їх не читав.

Вона уважно подивилася на нього і запитала:
— А кого ти любиш слухати?

— Цой, Егор Летов, «Наутілус Помпіліус», «Мовчать Дома», «Свідоцтво про смерть»... — відповів Максим, наче перелічуючи щось із пам’яті.

— Я? — засміялася Діана, — не дуже люблю музику. Мені здається, вона часто просто шум.

Вони знову посміхнулися, відчуваючи, що хоч різні, та це не заважає їм бути поруч.

— Завтра прийдеш? — Максим подивився їй у вічі.

Вона кивнула і повільно пішла сходами вниз, залишивши за собою запах холодного повітря і тихої надії.

Максим лишився. Вперше за довгий час відчув тепло — маленьку, крихку надію, що цей день став чимось більшим, ніж просто порожнім часом у закинутому місці.