Том 1.1

Їх не любили. І не за щось конкретне — просто за сам факт існування.

Однокласники насміхалися з Максима, бо в нього був телефон з кнопками. Бо в столі в нього завжди пахло сирістю від старих зошитів. Бо його кросівки виглядали так, ніби пережили більше, ніж більшість дітей у цьому класі.

З Діани глузували тихіше, але не менш отруйно. Хтось раз побачив, як вона витягла з рюкзака бутерброд, загорнутий у газетний листок, і це стало приводом для тижневого приниження. Її пальчатки сміялися називати “для бомжихи”, її тиша — “синдромом асоціальної”.

Вони не захищали одне одного.
Не мали причин.
Не мали звички вірити, що хтось може встати поруч.

Але одного разу тиша зробила перший крок.

Це був день, коли в школі вирувала нова хвиля “контенту”: хтось запостив фото Максима, який сидів у туалеті, з навушниками на шиї, глядячи в підлогу. Підписали: “Молиться на богів треку, як бомж на хліб”. Сміялися всі. І навіть учителі не зупиняли.

Максим нічого не сказав. Просто мовчки прибрав навушники до кишені й вийшов з класу.

Його ніхто не шукав.
Крім однієї людини.

Діана.

Вона не сказала нічого. Просто відчинила двері бібліотеки і побачила його — на підлозі, поміж книжкових стелажів, сидів, обійнявши коліна.

— Це твоє місце? — спитала тихо.

— Було б, якби я не був у ньому, — відповів, не піднімаючи очей.

Вона сіла навпроти. Діставши блокнот, почала писати. І мовчала разом із ним.

Хвилин десять. Може, п’ятнадцять.

А потім він прошепотів:

— У тебе шкіра, як у черепахи. Не в образу. Така… спокійна. Вродлива. І здається, що вона пам’ятає все.

Вона не здивувалась. Просто відповіла:

— А ти схожий на верблюда. Несеш усе, що не твоє. І тільки горб залишився.

Цього разу вони не сварились.
Вони просто сиділи.
І тиша більше не була покаранням.

Максим встав зі свого місця в бібліотеці, нахилив голову й тихо сказав:
— Просто дякую.

Діана кивнула у відповідь, не дивлячись прямо на нього.
— Прошу, — відповіла ледь чутно.

Він пішов. Ніби нічого не сталося, але всередині щось тріщало.