том 1.0

Глава 1

       Тріщина, з якої проросло щось більше

1

Дев’ятий клас.
Найгірший час бути не таким, як усі.
Коли достатньо просто мовчати, аби стати чужим.

Максим сидів біля вікна, в куті класу, і малював на парті лезом, яке знайшов на подвір’ї. Не для краси. Просто щоб відчути, що від нього щось залишається. Його чорна худі мала вирізану дірку під велику кнопку на дроті навушників. Він не слухав музику — слухав тишу. Вона боліла менше.

Він не любив дзеркала. Іще більше — чужі погляди. Однокласники обходили його або гиготіли, коли він проходив повз. У кожного була своя історія, але в Максима — тільки старі кеди, зім’ятий зошит, дим у волоссі та погляд, яким зазвичай дивляться собаки, що їх били.

А тоді з’явилась вона.
Діана.

Діана Лисенко

Зовнішність: світла шкіра, темне хвилясте волосся, очі темно-карі з сірим. Завжди з блокнотом, в пальчатках навіть влітку.
 

Характер: мовчазна, тонко жартує, глибоко відчуває. Боїться забуття більше, ніж смерті. Спостерігає, не втручається.

Не нова. Просто така, що завжди була на периферії зору. Сиділа на першій парті, записувала щось у старий блокнот. Її пальці ховалися в темні рукавички навіть у класі. Вона не піднімала очей, поки її не запитували. А коли піднімала — дивилася так, ніби бачила більше, ніж дозволено.

Максим помітив її, бо вона теж не сміялась.
І не грала в ігри, у які змушували грати всіх.
Але це не зробило їх ближчими.

Одного разу, коли в класі обговорювали, “чого ти такий дивний, Пшеничний”, Діана проходила повз і кинула фразу:

— Може, він просто думає, що йому хтось щось винен?

Максим підняв голову.

Максим Пшеничний

• Зовнішність: худий, скуйовджене темне волосся, згорблений, завжди у старій худі з діркою під навушники.
   
• Характер: мовчазний, романтичний усередині, не вірить у себе, але вірить у любов. Пише тексти, глибоко відчуває, бачить суть.

— А може, ти просто живеш із фальшивим спокоєм. Бо боїшся, що тебе побачать справжню.

— А ти — що весь світ тебе не зрозумів. Це ж зручно, правда? Бути завжди жертвою.

Погляди схрестились, як ножі.
Вперше хтось сказав уголос те, що вони обидва приховували.
Їм було боляче не від слів, а від того, що слова потрапили прямо в рану.

З того моменту вони почали уникати одне одного.
Але думали — постійно. Бо тиша між ними вже щось означала. І це лякало.