Ти можеш втратити все

Життя — рухлива тінь, актор на сцені.
Пограв, побігав, погаласував
Свою часину — та й пропав. Воно —
Це дурня казка, вся зі слів гучних
І геть безглузда.

— Вільям Шекспір, «Макбет», дія 5, сцена 5.

***

Чи коли-небудь міркували ви про те, як легко можна все втратити? Чи замислювалися, як би почувалися, втративши рідну людину? Уявляли собі, як вона може просто взяти та випаруватися, зникнути за одну мить?

Ось і я зовсім не ставила собі цих питаннь … до того моменту.

***

Чергове раннє порання. Знову довелося ставити кілька будильників, адже я постійно насилу підводжуся з ліжка. Завжди сподівалася, що з віком це мине, але щось мені підказує, ніби сон — мій найкращий і найвірніший друг. У цьому я точно профі. Після незграбності, звісно.

Що ж, потрібно збиратися до школи, хоча вставати з м’якого і такого теплого ліжечка зовсім не хочеться. Вже уявляю, як знову падаю ввечері на ці прекрасні й звабливі подушки. Чесно кажучи, мені вже набридло тягатися на уроки… ні, ви не подумайте, я люблю вчитися, місцями навіть обожнюю, просто однотипні заняття та раннє підведення мене пригнічують. До того ж, математика, фізика та подібні їм точні науки мені даються насилу, то ж ходжу я туди тільки заради літератури, історії, мов, і, звичайно біології та мистецтва. Ох, слід швидше опанувати себе та ворушитися, інакше можу пропустити автобус і доведеться бігти, як у дупу копнута, ці чортові три квартали. А бігун з мене ну дуже, м’яко кажучи, кепський. Але я вже давно знаю розклад автобусів та можливі маневри, як дістатися на заняття вчасно. Добре, що ми вже сьомий рік нікуди не переїжджаємо. Осточортіло звикати до одного місця, школи, вчителів і однокласників, а потім їхати, кидаючи друзів і знайомих, яких і так виходило заводити з купою труднощів. Залишати все позаду так стомливо й боляче, хоча багато хто запитує постійно: «Невже ти за весь цей час ще не звикла?»

Ні, чорт забирай, я досі не звикла! І таке буває. Все це, як і раніше, важко й абсолютно кожен переносить подібне по-різному. Для мене переїзди — найненависніша і найболючіша річ.

Все ж таки, я піднялася з ліжка, мружачись від сліпучого сонця, яке залило своїми, проникаючими крізь вікна, променями всю спальню. Варто було задерти штори, але як завжди, моя голова щось забуде. Хоч наша квартира в Джерсі-Сіті і не велика, вона дуже затишна і я шалено вдячна батькові, що він прислухався до мене та орендував саме її, а не студію чи ту величезну квартиру на двадцятому поверсі багатоповерхівки, котра була ближчою до його роботи. Так, живи ми ближче до клініки, йому б не доводилося вставати так рано, проте різниця всього в чотири квартали, а на машині це майже не відчувається. До того ж, в нього є нічні зміни і поки я в школі, він може відіспатися. Проте саме в цій квартирі я по-справжньому почуваюся вдома.

Сподіваюся, мені не зраджує пам’ять, і прогноз учора обіцяв сьогодні потепління та дуже сонячно. Зазвичай, я не довіряю синоптикам, тому й цього разу вирішила зробити те ж саме. Але сьогодні сонечко дійсно може тобі око випалити, тому доведеться одягти щось легше та відкритіше, хоч я й віддаю перевагу закритому одягу через свій внутрішній комфорт.

Я дістала з шафи мої улюблені сірі джинси, взяла чорні сліпони й одягла темно-синій джемпер з рукавом три чверті. Сподіваюся, що це буде якраз і я не спітнію до нитки. Краще вже трохи померзнути, ніж смажитися немов яєчня. Взагалі, в мене промайнула думка натягти сорочку — їх у мене величезна купа, адже я просто обожнюю подібне, — але тільки кілька днів тому я вже лаялася з батьком на цю тему. Мабуть, перечекаємо тиждень-другий. Тато досить швидко відходить і забуває сварки, тому чекати залишилося не так вже й довго. Я провела рукою по вішалках із сорочками й мимоволі прошепотіла:

— Моє золотце…

Так, це моя типова поведінка. Від мене часто можна почути розмови з предметами та тваринами. Може, це якась психологічна травма від мльтиків Діснея? Але, все ж таки, я думаю, що тут нема чого дивуватися.

Довелося трохи пришвидшитися й привести себе до ладу: розчесатися, вмитися, зробити ледь помітний макіяж (далі бальзаму, туші та легкого консілеру під очима, щоб приховати синці під очима через читання до пізньої години, заходить дуже рідко), щоб хоч якось виглядати свіжішою. Після цього я попрямувала на кухню.

Проте не встигла й переступити поріг, як уже мало не одержала дверцятами холодильника по обличчю. У мене вічні нещастя! Знайомтеся, мої супутники по життю — ось вони, зліва направо: незграбність, тривожність та манія влипати у неприємності. До того ж іноді доповненням до цих проблем стає мій батько. Ох, і чого тільки зі мною не відбувалося через нього… тут перераховувати тільки місяць будеш. Однак, я ніколи в житті нічого не ламала! Були вивихи, дрібні тріщини в кістках, але не переломи. Єдине досягнення. Потрібна медалька.

Дивно, я думала, що тато вже поїхав на роботу. Хоча, сьогодні четвер,тому на підхваті в нього є Вілл — найкращий приятель і головний приколіст клініки. Сьогодні батько виглядав бадьоро та свіжо, давно я таким його не бачила. Напевно, йому вдалося виспатися. Темне волосся, як і завжди, було ретельно зачесане, а блакитні очі сяяли, викликавши в мене дивний ступор і здивування.

— Доброго ранку, Кет! — Його голос звучав м’яко. Завжди любила тембр свого батька. Було в ньому щось таке приємне, заспокійливе, хоча зовсім не хотілося траплятися йому під руку, коли він злий чи не в настрої, бо тоді тон змінювався надто суворим. У мене навіть мурашки по шкірі починали від нього бігати. — Вибач, люба. — додав тато, ледве стримуючи сміх. Звичайно ж послідували вибачення за дверцята!