Розділ 4

               — Ти впевнена? — запитала Ксю, віддавши фото подрузі.

               — А хто це ще може бути? — тихо відповіла Ліза й забрала знімок назад.

               Вони ще раз подивилися на маленьку дівчинку на фотографії. Чим довше вдивлялася, тим більше їй здавалося, що відповідь очевидна. Ті самі очі. Та сама форма обличчя. Навіть усмішка чимось нагадувала її дитячі фото, які вона бачила вдома.

               — Може, подивишся ще? — обережно запроопнувала Ксю, — Раптом там є інші фотки?

               Ліза перевела погляд на коробку, з якої випала стара тека. Усередині лежали якісь папери, кілька пожовклих конвертів і дрібниці, які на перший погляд не мали жодного значення. Вони були вже старі, і по ним це видно. Нічого, що могло б привернути увагу так само, як ця фотографія.

               Їй раптом стало неприємно копатися далі. Ніби вона випадково відкрила щось чуже. Або навпаки – занадто своє.

               — Навряд чи там є щось важливе. — сказала Ліза й швидко вклала папери назад у коробку. — Краще допоможи мені дістати он ті чашки.

Вона показала на іншу коробку, яку вона помітила ще тоді, коли збирала речі з підлоги.

               — Окей, — кивнула Ксю.

               Дівчата швидко впорались з чашками й повернулись наверх. Ліза забрала фотографію з собою і поклала її на край столу. Пізніше вона вирішить, що робити з нею далі.

               Ксю вже дістала чашки з коробки і почала їх мити під теплою водою.

               — Може ти спитаєш у тата, що це за фото? — сказала вона через кілька секунд.

               Ліза пирхнула, без усмішки.

               — І що я скажу? «Привіт, тату, чому ти сховав моє фото з мамою в кладовці між ялинкою і старими рушниками?»

               Ксю подала їй мокру чашку:

               — А що не так? Нормальне питання.

               Ліза взяла чашку і почала витирати її рушником.

               — Для нормальної сім’ї, можливо.

               — Ліз..

               — Коли я у тата питаю за маму, він завжди починає поводитись дивно. — тихіше сказала вона. —  Ніби я сказала щось, що не мала казати. Він повторює одне й те саме: що вона пішла від нас, що не хотіла лишатися, що краще не чіпати цю тему.

               Пауза.

               — Тому, в принципі, не дивно, що він сховав все, що пов’язано з нею.

               Ксю нахмурилася.

               — І що? Він навіть не розповідає, де вона зараз?

               — Ми взагалі майже ніколи про це не говоримо. А коли я намагаюсь щось дізнатися. Типу: «не треба», «не зараз», «тобі це ні до чого».

               Вона витерла чашку і поставила її на стіл трохи різкше, ніж планувала.

               Ксю подаоа їй другу.

— Дивно.

— Угу.

— Можливо, там справді було щось складне? — обережно сказала Ксю. — Ну… може, вона щось зробила, і твій тато просто не хоче тебе цим травмувати?

Ліза завмерла на мить, стискаючи рушник в руках.

Вона багато разів думала про це сама. Що, можливо, мама справді була такою, якою її хотілося уявляти. Що, можливо, батько не просто так уникав цієї теми. Що, можливо, правда була ще гіршою за мовчання.

Але від цього не ставало  легше.

               — Все можливо. — нарешті сказала вона. — Але факт залишається фактом. Вона пішла. Її немає поруч.

               Ксю вимкнула воду й повернулася до неї.

               — Ти злишся на неї?

               Ліза коротко, майже нервово усміхнулася.

               — А ти б не злилась?

Ксю нічого не відповіла.

— Уяви, що в тебе є мама, яка одного дня звлишила тебе з батьком і зникла з твого життя, — продовжила Ліза. — Не подзвонила =. Не написала. Не пояснила. Просто… все. Наче тебе не існувало.

Голос у неї залишався спокійним, але всередині щось неприємно стискалося.

Ксю тихо поставила чашку на стіл.

               — Це справді боляче.

               Ліза мовчки кивнула й продовжила витирати другу чашку, хоча та вжек давно була сухою. Рушник ковзав по кераміці знову й знову, майже до скрипу.

Ксю кілька секунд дивилася на Лізу мовчки. Вона бачила, як та вперто витирає вже суху чашку, ніби від цього могло стати легше. Зазвичай Ксю в такі моменти могла сказати щось різке або пожартувати, але зараз навіть їй було зрозуміло: ще одне питання — і Ліза просто закриється.

Тому вона обережно забрала чашку з її рук.

— Все, досить. Ти її зараз до дірки протреш.

Ліза ніби отямилася й опустила погляд на чашку.

— Я просто задумалась.

— Я помітила.

Ксю поставила чашку на стіл, потім швидко витерла руки рушником і глянула на коробки з їжею.

— Так, давай домовимося: сьогодні ми не перетворюємо ночівлю на драму.

Ліза ледь усміхнулася, хоча усмішка вийшла втомленою.

— Ти ж сама запропонувала подивитися ще.

— Так, але я також людина, яка запропонувала суші. Тому мої рішення треба розглядати в комплексі.

— Логічно.

Ксю взяла фотографію зі столу й обережно посунула її ближче до Лізи.

— Просто поклади її кудись. Не викидай із голови, але й не муч себе сьогодні. Якщо захочеш розібратися — розберешся. Але не зараз, добре?

Ліза подивилася на фото та мовчки кивнула, взяла фотографію й поклала її поруч із телефоном.

— Добре. Не зараз.

— Оце вже звучить здоровіше.

Ксю повернулася до стола, відкрила коробку з десертом і зробила вигляд, що тема остаточно закрита. Принаймні на сьогодні.

— То що ти завтра плануєш робити? — запитала вона вже зовсім іншим тоном.

Ліза підняла на неї погляд.

— Завтра?

— Так, завтра. Знаєш, день після сьогодні. Дуже популярна штука.

— Дякую, без тебе я б не розібралась.

Ксю задоволено всміхнулася й підсунула їй десерт.