Розділ 3 "Тріск"

— Що тобі від мене треба? — сказала вона сама до себе і підняла слухавку. — Слухаю.

— Привіт, ще раз, — він прочистив горло і продовжив: — Я не хотів, щоб так усе закінчилося.

— Що закінчилось?

— Наша розмова.

— Так, усе нормально, до тебе підійшла твоя дівчина, і я пішла. Нічого страшного в цьому не бачу.

— Вона не моя дівчина.

— Правда? По її погляду так не скажеш, — Ліза видихнула, — Слухай, чого ти так за мене вчепився?

На тому кінці дроту на кілька секунд запанувала тиша.

— А я схожий на людину, яка за когось чіпляється? — нарешті запитав Назар.

— Ні. Ми знайомі менше доби.

— Справедливо.

Ліза ледь посміхнулася, дивлячись на квіти, посаджені поруч з гойдалкою.

— Тоді відповідай на питання.

— Не можу.

— Чому?

— Бо сам не знаю.

— Чудова відповідь.

— Зате чесна.

Ліза похитала головою.

— Тобто ти дзвониш мені посеред вечора, щоб сказати, що не знаєш, навіщо подзвонив?

— Хотів переконатися, що ти не образилася.

— Через ту ситуацію?

— Так.

— Я ж сказала, все нормально.

— А мені здалося, що ні.

— І часто ти передзвонюєш людям через такі речі?

— Ні.

— Тоді чому передзвонив мені?

Знову тиша.

Ліза вже подумала, що зв'язок обірвався.

— Бо ти здалася мені цікавою.

Вона завмерла.

— Цікавою?

— Так.

— Дуже дивне формулювання.

— Знаю.

— А конкретніше?

— Ти не схожа на інших.

— Ой, тільки не починай…

Назар тихо засміявся.

— Що?

— Всі так кажуть.

— Я серйозно. Ти весь час ніби думаєш про щось інше.

Ліза нахмурилася.

— Це комплімент?

— Не впевнений.

— Тоді звучить підозріло.

— Можливо.

Вона сама не помітила, як усміхнулася.

— І все ж, — сказала Ліза. — Якщо я така цікава, то що ти хочеш від мене?

— Щоб ти не кинула слухавку.

— І це все?

— Для початку.

Ліза закотила очі, хоча він цього не бачив.

— Ти якийсь дивний.

— Мені це вже казали.

Вона тихо засміялася.

На кілька секунд обидва замовкли.

І чомусь ця тиша була незручною.

— Лізо?

— Мм?

— Я радий, що подзвонив.

Її серце чомусь пропустило удар.

— Не поспішай радіти, — сказала вона, намагаючись звучати байдужо.

— Пізно.

Вона сиділа і повільно відштовхувалась ногами від землі. Вечірнє повітря було прохолодним, а навколо панувала майже повна тиша.

Раптом із боку будинку почувся голос:

— Лізо!

Вона здригнулася.

— Лізо, ти де?

Тато.

Ліза швидко обернулася на будинок.

— Чорт…

— Що таке? — одразу запитав Назар.

— Мені треба йти.

— Уже?

— Так.

— Це був твій тато?

Ліза на секунду замовкла.

— Так.

Знову почувся голос Марка:

— Ліза!

Цього разу трохи голосніше.

— Мені справді треба йти.

— Добре, — відповів Назар.

І знову пауза. Наче він хотів сказати щось інше.

— Тоді до завтра?

Кутики її губ мимоволі піднялися.

— До завтра.

— Гарної ночі, порушнице кордонів.

Вона мимоволі посміхнулася і на якусь мить хотіла відповісти щось ще. Щось розумніше, може, цікавіше. Щось, що змусило б його затриматися на лінії ще хоча б на хвилину.

Але голос батька пролунав утретє:

— Ліза, йди сюди!

— Бувай, Назар.

І перш ніж він встиг щось сказати, вона скинула виклик.

Екран згас.

Кілька секунд Ліза просто дивилася на своє відображення в чорному дисплеї телефона.

Потім поклала його до кишені, забрала ноутбук і підвелася з гойдалки. Вона сама не розуміла, чому на її обличчі все ще залишилася усмішка.

— Де ти була? — запитав Марк, коли вона підійшла до нього. Він стояв, схрестивши руки на грудях.

— На вулиці.

— Я кликав тебе двічі.

— Не почула.

Марк уважно дивився на неї. Лише кілька секунд. Але цього вистачило, щоб усмішка зникла.

Його погляд ковзнув по кишені, куди вона щойно сховала телефон, і знову повернувся до її обличчя.

— З ким розмовляла? — спокійно поцікавився він.

Ліза відчула дивне напруження десь під ребрами.

— З Ксю.

Брехня злетіла з язика надто легко.

— Зрозуміло, — відповів батько і відвів погляд.

Лізі чомусь здалося, що він їй не повірив.

— Допоможеш мені дещо зробити?

— Що саме?

— У гаражі стоїть коробка з документами. Треба занести її в кабінет.

— Зараз?

— Так.

Ліза лише знизила плечима і пішла за ним.

Коробка виявилася важчою, ніж виглядала.

— Ти там цеглу зберігаєш? — пробурмотіла вона, піднімаючи її.

— Майже.

— Дуже смішно.

Вони занесли коробку до кабінету. Марк поставив її біля столу й на кілька секунд задумливо подивився у вікно.

— До речі, — нарешті сказав він. — Завтра я їду у відрядження.

Ліза здивовано підняла голову.

— Куди?

— У Сіетл.

— Надовго?

— Приблизно на два тижні.

— Два тижні?

— Так.

Вона навіть не намагалася приховати задоволення.

Два тижні без постійних перевірок і запитань звучали майже як канікули.

Марк ледь помітно усміхнувся.

— Не радій так явно.

— Я не радію.

— Лізо.

— Ну добре, трохи.

Він похитав головою.

— Поки мене не буде, хочу, щоб ти була обережною.

— Тату, мені шістнадцять, а не шість.

— І все ж.

Він схрестив руки на грудях.

— Якщо кудись ідеш — напиши.

— Добре.

— Якщо затримуєшся — напиши.

— Якщо ночуєш у подруги — напиши.

— Тату…

— Я серйозно. Просто давай мені зворотний зв’язок. Де ти, з ким ти і коли повернешся.