ЧАСТИНА І «Іллюзія» / Розділ 1

Три місяці тому.

Ранок починався однаково.

— Доню прокидайся, — почувся голос знизу, — В тебе знову не спрацював будильник?

І правда, в Лєри сів телефон, який вона знову забула поставити на зарядку. До речі, таке дуже часто траплялось, але й вона не особливо парилась, якщо б і проспала школу — не дуже б й засмутилась. В обличчя  вже світило весняне раннє сонце, яке вже добре гріло.

Кімната Лєри була витримана в пастельно-рожевих тонах — не яскравих і не “лялькових”, а приглушених, теплих, майже пудрових. Стіни — ніжного відтінку запиленого рожевого, який змінювався залежно від світла: зранку здавався персиковим, увечері — холоднішим, майже сіруватим.

Ліжко стояло майже впритул до великого вікна. Узголів’я — світле, обтягнуте м’якою тканиною, з ледь помітною текстурою. Постіль — молочно-біла з тонкими рожевими лініями. Кілька декоративних подушок — одна однотонна, інша з ледь помітним квітковим візерунком.

Під вікном — маленька біла тумбочка з золотистими ручками. На ній — легкий хаос підліткового життя: телефон, кейс з навушниками, кілька заколок, ароматний бальзам для губ, зарядний кабель, що звисає краєм. Поруч — тонка книжка з загнутим кутом сторінки, ніби вона читала перед сном.

Навпроти ліжка стояв письмовий стіл. Білий, акуратний, з висувними шухлядами. На поверхні — ноутбук, настільна лампа з теплим світлом і акуратно складені зошити. Над столом — декілька відкритих поличок. Вони були заповнені книгами: сучасні романи, детективи, кілька старих видань із пожовклими сторінками. Між книгами — маленькі свічки, сухі квіти в скляній банці, фотографія Лєри з подругою.

Праворуч — туалетний столик із круглим дзеркалом у тонкій золотистій рамі. Поверхня була вкрита косметикою: палітри тіней, пензлики в прозорому стакані, флакони парфумів, блиск для губ, тональний крем. Нічого зайвого, але й нічого випадкового — кожна річ мала своє місце. Перед дзеркалом стояв м’який стілець із оксамитовою оббивкою кольору пудри.

Зліва від ліжка — шафа-купе з величезним дзеркалом на всю висоту. Дзеркало відбивало світло так, що кімната здавалася ще просторішою. Щоранку Ліза зупинялася перед ним, підбираючи образ: худі чи сукня, кросівки чи черевики. У глибині шафи — одяг у світлих, ніжних відтінках, акуратно розвішаний, майже по кольорах.

Підлога — світлий ламінат, поверх якого лежав пухнастий килим кремового кольору. Коли сонце піднімалося вище, промені ковзали по ньому, роблячи простір ще теплішим.

Уся кімната виглядала як продуманий простір турботи.
Наче хтось дуже хотів, щоб тут було світло.
І затишно.
І правильно.

Настільки правильно, що іноді це здавалося надто старанним.

— Валеріє! — двері до кімнати прочинилися без стуку. — Ти знову збираєшся проспати? Люба, вставай. Я чекаю тебе знизу на сніданку.

Голос був рівний. Спокійний. Надто спокійний для сьомої ранку.

Двері зачинилися так само акуратно, як і відчинилися.

Ліза ще кілька секунд лежала, сховавшись під ковдрою, ніби це могло врятувати її від реальності. Повітря під тканиною було теплим, затишним — окремим маленьким світом, у якому не існувало ані школи, ані ранніх підйомів, ані надто уважного батьківського погляду.

Ковдра різко сповзла з її голови.

— Чому школа починається о восьмій?.. — пробурмотіла вона хрипким післясном голосом, сідаючи на ліжку. — Хто взагалі це вигадав? Зробили б на дев’яту. Світ би не розвалився.

Волосся безладно розсипалося по плечах, закриваючи обличчя. Вона відкинула пасма назад і примружилася від яскравого весняного світла, яке вже заповнило кімнату. Сонце било просто в очі — занадто оптимістично для її настрою.

Ліза повільно спустила ноги на підлогу. Прохолодна підлога миттєво привела до тями.

— Генії, — тихо додала вона, маючи на увазі всіх дорослих, які вважають, що підлітки можуть нормально функціонувати о восьмій ранку.

Вона підвелася, потягнулася, відчуваючи, як спина приємно хрустить, і, не поспішаючи, почала застеляти ліжко. Рухи були автоматичні — відпрацьовані роками. Кожна складка вирівняна. Кожен край ковдри підтягнутий.

***

Ліза стояла перед дзеркалом і дивилася на себе так, ніби бачила вперше.

Світло ранкового сонця розтікалося по кімнаті м’якими пастельними відтінками й лягало на її шкіру теплим сяйвом. Від цього вона здавалася ще світлішою, майже крихкою.

Невисока. Тонка талія. Плавні лінії стегон. Тіло, яке легко можна було б назвати ніжним — якби ніжність справді про неї.

Світле волосся спадало рівними прямими пасмами майже до ліктів. Воно виглядало бездоганно — занадто акуратно, занадто правильно. Ліза машинально провела по ньому рукою, ніби перевіряючи, чи воно справжнє.

Сірі очі дивилися з дзеркала уважно й холодно. Великі, глибокі, з металевим відтінком, який робив її погляд старшим за її вік. У них не було дитячої наївності — лише контроль. Вони ніби аналізували навіть власне відображення.

Вона трохи нахилила голову. Повні губи ледь стиснулися. Її часто називали красивою. Гарною. Милою.

Ніхто не називав її небезпечною.

І це було їхньою помилкою.

Ліза затримала погляд на своїх очах ще на секунду довше.

І вперше подумала:
а якщо в мені більше від батька, ніж я хочу визнавати?

Ліза відігнала ці думки кудись назад,  ще раз глянула на кімнату, ніби переконуючись, і тільки тоді рушила до дверей.

Коридор був прохолодніший. Тихий. Знизу долинав ледь чутний звук посуду — батько вже господарював на кухні.

Вона зайшла у ванну й зачинила за собою двері.

Світло різко вдарило в очі. Дзеркало відбило її ще сонну, злегка розпатлану версію. Волосся спадало до ліктів, трохи сплутане після ночі, щоки злегка рожеві від тепла ковдри. Вона зітхнула.

Ліза швидко вмилася холодною водою — настільки холодною, що аж перехопило подих. Сон зійшов миттєво. Вона провела долонями по обличчю, дивлячись у дзеркало вже більш зосереджено.