Розділ 10 «Пательня, риба, ми!»

     Під вечір сонце повільно котилося за обрій, кидаючи золотисті промінці на тиху поверхню озера. Вода легенько колихалася, і здавалось, ніби весь світ зупинився в цьому спокійному моменті. Богдан, Саймон і Каріна сиділи на березі, закинувши вудки. Повітря було наповнене запахом свіжої хвої і тріском багаття, де поруч кілька друзів, серед яких Лінда, Дарина й Олена, неспішно розмовляли, сміялися або просто милувалися природою. Дехто з них час від часу кидали погляди на трійцю, яка здавалася трохи відірваною від решти. Марко ж залишився сам на дачі. Далеко від шуму й компанії, він блукав по старому саду, вдивляючись у тіні дерев, мовчки намагаючись упорядкувати думки, що так і ніяк не давали йому спокою.

— Сьогодні справді тихо, — тихо промовив Богдан, дивлячись на поплавок, що ледве колихався на воді.

— Так, ніби світ зупинився, — погодилася Каріна, трохи відхилившись назад і вдихнувши прохолодне вечірнє повітря.

— Можливо, це і є той спокій, про який ми давно забули, — додав Саймон, не відводячи очей від поверхні озера.

      Навколо панував звичайний літній вечір — без надзвичайних подій і драм. Просто рибалка, компанія друзів і тихе дзюрчання води, що ніби закликало забути всі турботи хоча б на кілька годин. Вечірня тиша озера трохи змінилася, коли Богдан, не відводячи погляду від води, тихо сказав:

— Знаєте, останнім часом Марко та Дарина якось дивно поводяться... Ніби все знають, але ні з ким не діляться.

  Каріна подивилася на нього з неприхованою цікавістю, а Саймон лише мовчки кивнув.

— Дарина і Олена наче відчувають щось погане, — додав Богдан. — Постійно говорять про якусь смерть, яка наближається... А Марко… він ніби зовсім не в собі. Я навіть не знаю, що з ним.

  Каріна здригнулася, зітхнула і тихо промовила:

— Я теж помічаю це. Дарина останнім часом часто уникає очей, а Олена… вона ніби в паніці, хоч і не показує цього.

  Саймон нарешті вимовив:

— Мабуть, їм справді є чому хвилюватися. Але ми не можемо залишатися в темряві. Треба щось робити.

      Над озером повисла легка тривога, що тихо пронизувала спокій цього літнього вечора. Саймон трохи відсахнувся від Богдана, кинувши погляд на Дарину, Лінду й Олену, які сиділи неподалік і тихо розмовляли між собою.

— Дівчата, — тихо покликав він, — можете підійти? Хочу з вами поговорити.

      Спершу Дарина, Лінда і Олена обмінялися невпевненими поглядами, ніби вагаючись, чи варто йти. Дарина навіть трохи підняла плечі, мовлячи:

— Ми не впевнені, чи варто...

  Саймон похитав головою.

— Просто поговорити. Без тиску. Нам усім зараз це потрібно.

  У цей момент до них підійшов Богдан і м’яко додав:

— Ми всі відчуваємо, що щось не так. І мовчати про це — не вихід. Якщо ви знаєте щось важливе — скажіть. Ми команда, і разом нам легше.

      Дівчата подивилися один на одного, обережно кивнули і піднялися. Вони пішли трохи вбік, щоб поговорити наодинці з Саймоном, а Богдан залишився поруч, щоб підтримати, якщо знадобиться. Каріна сиділа на березі, уважно переглядаючи вудочки — натягнута волосінь, легенький покручений поплавок, що лише час від часу тріпотів на вітрі. Вона інстинктивно ловила кожен рух, ніби від цього залежала вся рибалка. Поруч, трохи в тіні дерев, Саймон тихо заговорив із Дариною, Ліндою й Оленою.

— Ви справді думаєте, що на нашу компанію насувається якась смерть? — спитав він, злегка нахиляючись вперед.

 Дарина опустила очі, обережно відповіла:

— Розклад на Таро показав темні карти… смерть, розлуку, зраду. Ми намагаємося забути, але щось усе одно переслідує нас.

  Олена додала тихо:

— Ми відчуваємо це. Наче на нас дивиться щось невидиме, і воно несе небезпеку.

  Лінда покрутила головою, додаючи:

— Можливо, це просто наш страх? Але страх — теж сила, що з’їдає зсередини.

  Богдан, що стояв неподалік, не витримав і посміхнувся:

— Хлопці, дівчата, ну ви жартуєте? Розклади на смерть? Це все казки. Наша компанія — це ми, і ми самі вирішуємо, що з нами буде. Не треба боятися тіней, які ми самі малюємо.

      Він злегка підморгнув і повернувся до своїх вудок, але в повітрі залишилася легка напруга — ніби слова Богдана не могли зовсім перекрити тихих тривог, що затаїлися в серцях інших. Каріна не відводила очей від вудочки, уважно спостерігаючи за поплавком, що ледве колихався на воді. Біля неї стояв Богдан, тихо коментуючи:

— Знаєш, я розумію, чому вони так хвилюються. Але страшилки і передбачення — це лише наші страхи, які намагаються взяти над нами верх.

— Так, — тихо погодилася Каріна, — життя занадто коротке, щоб жити в постійних очікуваннях катастроф. Треба цінувати те, що є, поки можемо.

  Вони мовчки дивилися на воду, де волосінь натягнулася, коли раптом поплавок різко пірнув під воду.

— Опа-ча! — Кинув Богдан і швидко схопив вудку. — Ото там щука зараз буде!

      Богдан натягнув волосінь і повільно, але впевнено почав тягнути рибу. Поплавок колихався, борючись із течією, а вода навколо тихо плескала. Через кілька хвилин на берег повільно вислизнула гарна, доволі велика риба — блискуча, із сріблястими лусочками, що переливалися на сонці.

  Каріна посміхнулася:

— Ого, це пристойний улов.

  У цей момент до них підбіг Саймон, Богдан сказав йому:

— Ти бачив? Я вже думав, що риба мене ігнорує.

  Сайм лише спокійно поглянув на рибу, що лежала на березі, і усміхнувся:

— Нічого, ще наздожену.

  Богдан кивнув:

— Не поспішай, все прийде вчасно. Потрібно лише трохи терпіння.

  Але Саймон з сорказмом відповів:

— Чия б котрому мукала

      Протягом наступної години берег озера наповнився тихим дзвінким сміхом і легкими розмовами. Богдан, Саймон і Каріна по черзі витягували рибу — від дрібної до доволі пристойних розмірів, а решта компанії допомагала збирати улов або просто відпочивала в тіні дерев. Риба одна за одною попадала до сіток і кошиків, наповнюючи їх усе більше. Відчуття задоволення від спільної праці і просто перебування разом робило цей вечір особливим.