Розділ 9 "Світло ліхтаря"

      Пізній ранок на дачі розливався теплим сонцем, що просочувалося крізь гілки старих дерев і лагідно торкалося запилених вікон. Вітряк на подвір’ї тихо крутився, і повітря наповнювалося запахом свіжої трави та ранкової вологи. Життя тут починало бурхливо кипіти: Олена з Ліндою зайняті були приготуванням сніданку, Богдан перекладав новини, а Саймон поглядав у далечінь, наче намагаючись щось відчути, хоч і не розумів що. Раптом із-за повороту під’їзної стежки з’явилася сива бабуся. Вона йшла повільно, спираючись на палицю, одягнена у старий плащ, що ніби злився з кольорами довколишнього лісу. Саймон перший помітив її. Він трохи знизив голос, але було чутно кожне слово.

— Вибачте... Ви не знаєте, де тут живе моя стара подруга? Вона давно тут жила, але тепер... тепер тут нікого немає.

      Із-за спини Саймона повільно вийшли всі інші, ховаючись у тіні дерев: Олена, Богдан, Лінда, Дрина й Каріна. Вони мовчки спостерігали, намагаючись зрозуміти, хто ця незнайомка і що вона хоче.

— Тут вже давно ніхто не живе, бабуся яка жила тут вже на жаль давно вже давно померла — відповів Саймон обережно.

      Бабуся мовчки подивилася на них. В її очах відбивалася якась суміш суму і таємниці, ніби вона знала більше, ніж хотіла сказати.

— Можливо, — тихо промовила вона, — життя ніколи не йде так, як ми плануємо. Але нитки минулого завжди сплітають наші шляхи.

      Саймон помітив, як вона дивиться на старий ліхтар, що стояв на порозі, і відчув, що ця зустріч змінить все. Бабуся лише дивилася, як із-за дерев з’являється Марко. Він ішов повільно, ніби важко, погляд його був зосереджений, майже відсторонений від усіх навколо. Коли він підійшов ближче, бабуся на мить напружилася, наче відчула щось неприємне. Її очі звузилися, а губи злегка стиснулися. Проте вона нічого не сказала — ні слова нарікання, ні попередження.

— Вибачте мене, — несподівано промовила вона, — я, мабуть, заблукала.

      Її голос залишався спокійним, але в ньому було відчуття, ніби вона поспішала піти. Без жодного погляду назад бабуся повільно повернулася і впевнено попрямувала стежкою назад у ліс. Марко дивився їй услід, його обличчя залишалося непроникним, а решта компанії стояла, мовчки спостерігаючи. Ніхто з них не наважився порушити тишу.

      Коли постать бабусі зникла серед дерев, тиша знову запала над подвір’ям. Навіть вітер, здавалося, затих. У повітрі зависло щось невловиме, ніби тонка павутина здогадів і мовчазних страхів.

— Вона... дивно на тебе подивилася, — першим обережно озвався Богдан, глянувши на Марка.
— Я все бачив, — підтримав його Саймон. — Якось... насторожено.

      Марко мовчав, дивлячись у землю. Його обличчя було порожнє, жодної реакції. Лише пальці ледь тремтіли.

— Може, вона просто стара й дивна, — знизала плечима Каріна. — Звідки нам знати, що в неї в голові?

      Олена подивилася на Марка з ледь помітною тривогою.
— Але вона сказала “вибачте мене”, ніби за щось... ніби вона щось побачила й злякалась.

Марко нарешті підвів очі.
— Можливо, я їй когось нагадав, — тихо сказав він. Його голос був хрипкий, втомлений. — Але ятаке відчуття, що вона мене не вперше бачила.

— Що ти маєш на увазі? — насторожилася Лінда.

      Марко не відповів. Він лише вийшов на сонце, зупинився біля того самого ліхтаря, що вчора освітлював їм кухню, і провів по ньому рукою, ніби згадував щось дуже давнє.

— Я скоро піду до лісу, — сказав раптом.
— Знову? — здивовано кинула Олена. — Марко, може... побудь трохи з нами?

— Я не зможу. Мені треба подумати. Там легше, ніж тут, — він посміхнувся сумно, а потім подивився на Саймона. — Ти розумієш, правда?

      Саймон мовчки кивнув. І за кілька хвилин Марко вже зникав за деревами, майже не залишаючи сліду.

— Це починає мене лякати, — прошепотіла Каріна.
— Мене теж, — зітхнула Лінда. — Але найстрашніше — він наче знає більше, ніж ми. Просто мовчить.

Богдан озирнувся на решту.
— Тоді ми маємо говорити одне з одним. І не приховувати нічого. Навіть те, що здається дурне. Бо інакше ми просто розпадемось.

      Надворі знову стало тихо. Усі ще мовчали, кожен переварюючи свою тривогу. Але щось у погляді Богдана змінилося — в ньому майнула усмішка.

— Ну що, — він підвівся, — або ми сидимо тут і скисаємо, або починаємо нарешті жити як на дачі, а не як на цвинтарі.

— А що ти пропонуєш? — зиркнула на нього Лінда, все ще трохи напружена.

— Може, хтось хоче влаштувати ігри? — озвався Саймон.
— Я! — підняла руку Дарина. — Але тільки якщо не треба буде думати.

— Я згідна на що завгодно, аби не говорити про Марка, — додала Олена.

      Компанія зібралася в найбільшій кімнаті дачі, розсівшись на старих диванах, покривалах і кріслах. Сонце ледь проникало крізь штори, і в кімнаті панувала затишна півтемрява. На столі — печиво, вода, пара абрикосів і якісь давно забуті настільні ігри.

— Давайте “Правду або дію”? — запропонувала Лінда.
— Банально, — скривився Богдан. — Хоча…

Аж тут Каріна підвелася, хапаючи подушку.

— БІЙ ПОДУШКАМИ!

— Що?.. — не встиг договорити Саймон, як отримав по плечу.

    У кімнаті здійнявся регіт, перший справжній сміх за довгий час. Лінда схопила іншу подушку й кинулася на Дарину. Та верещала, прикриваючись пледом. Богдан закрив голову руками й захищався табуреткою, на якій ще недавно сидів.

— Це нечесно! — сміючись, кричав Саймон, кидаючи подушку у відповідь. — Я не встиг нічого сказати!

      Подушки літали повітрям, хтось спіткнувся об крісло, хтось упав у купу пледів. Усе змішалося — сміх, пил з меблів, сонячні промені, які тепер проникали яскравішими смугами через розхристані штори. Дарина, захекана, вигукнула:

— Ми б’ємося, як діти!

— І що? Це чудово! — озвався Богдан. — Може, саме цього нам бракувало!

     Коли всі нарешті втомилися й розвалилися хто де, кімната наповнилася м’яким післясмаком радості.