Розділ 8 "Невидимі нитки"

      Богдан сидів на табуретці біля старого дерев'яного столу, ліхтар між ними кидав жовтогарячі кола світла на чашки, обличчя і пилюку в повітрі. Олена обпиралась ліктями, задумливо кусаючи край сорочки. Саймон мовчав — дивився крізь вікно на темне подвір’я. Ліхтар знайшли сьогодні вдень, коли Богдан поліз на горище. Він перший сказав, що на дачі щось не так, але тепер мовчав, наче передумав.

— До речі... — озвалась Олена після тривалої паузи. Її голос був тихий, наче вона боялась щось зіпсувати. — Минулої ночі Марко був на кухні.

Богдан підвів брови.

— Ти впевнена?

— Так. Я прокинулась від якогось шуму й вийшла з кімнати. Він стояв біля плити і щось... щось шепотів.

— Що саме? — озвався Саймон.

— Не знаю. Маячню. Але було в ньому щось... інше. Ніби це не він. І... — вона замовкла, поглянувши на ліхтар. — Він обернувся і сказав: "Там хтось спить у воді".

Запала тиша. Саймон втупився в свій кухоль, Олена знову почала ковтати сорочку.

— Ну, як вам сказати, — нарешті озвався Богдан, — можливо, Марко вночі й спілкувався з підводним царством, але я на горищі бачив дещо куди страшніше.

Олена глянула на нього, в очах змішались тривога й цікавість.

— Що саме?

— Там лежав старий... ведмідь. Плюшевий. Без ока. І з тризубом у лапі.

— Що? — пирхнула Олена.

— Я не жартую! Він ще сидів у коробці з написом “Хай живе Ющенко”.

Саймон ледь не вилив чай, закашлявшись від сміху.

— Я подумав, що це або родинна реліквія, або охоронець горища. Назвав його Юрко.

— Тобто зараз там сидить Юрко з тризубом і стереже наш спокій?

— Саме так. І він не дозволить нікому “спати у воді”, — сказав Богдан з фальшивим урочистим голосом.

      Богдан підняв ліхтар так, щоб світло лягло на старий диктофон, що лежав посеред столу, поруч із кількома порожніми чашками.

— А пам’ятаєте цей старий девайс? — спитав він із посмішкою. — Ми його постійно тягали з собою цього літа.

Олена кивнула, поглядала в темряву за вікном.

— Так, — сказала вона тихо, — але хто ним користувався? Я пам’ятаю, що Саймон і ти, Богдане, записували якісь розмови.

Саймон злегка посміхнувся, але швидко відвернувся.

— Ну, так… це було… особисте, — промимрив він. — Навіть не знаю, навіщо ми це робили.

— А Лінда? — спитала Олена. — Вона брала його одного разу, правда? На початку літа.

— Так, — підтвердив Богдан. — Але вона майже нічого не записала, принаймні, нам нічого не показувала.

— Хто ще? — запитала Олена, дивлячись то на Саймона, то на Богдана. — Можливо, хтось із нас боявся признатися, що говорив у диктофон?

Богдан і Саймон мовчали, але обидва ловилися на поглядах одне одного, ніби щось приховуючи.

— Здається, — повільно мовив Саймон, — цей диктофон збирає не лише звуки, а й наші страхи.

— Можливо, — додала Олена, — тому кожен з нас залишив там щось своє. Щось, що краще не говорити вголос.

      У кімнаті повисла тиша, а ліхтар відкидав великі тіні на стіни. Здавалося, що навіть старий диктофон слухає. Богдан глянув на диктофон і промовив:
— Давайте переглянемо, що там записано. Можливо, знайдемо щось цікаве.

Саймон різко підняв руку:
— Ні, не варто. Це наше особисте. Краще не чіпати.

— Та ти що! — усміхнувся Богдан. — Зараз якраз час з’ясувати, що ж ми всі насправді думали.

Саймон подивився на нього з неприхованою тривогою:
— Просто не варто чіпати те, що може розділити нас.

      Олена промовчала, але очі її блищали від цікавості і страху одночасно. Богдан натиснув кнопку відтворення. Здавалося, що диктофон ніби вагався. А потім почав грати звук — легкий шум, шурхіт... І раптом прозвучав жіночий голос, тихий і трохи нервовий:

   "31 травня. Якщо чесно, особисто я трохи боюсь Марка, хоч він і трохи менше за нас всіх... А ще ходять чутки по селищі, що в нього психіатр діагностував психоз. Але думаю, що це лише чутки, інакше мабуть він би пішов з нашої компанії або сказав нам про це... Напевно.... Кінець запису."

      Троє застигли, дивлячись одне на одного. Ніхто не міг відразу щось сказати.

— Це... це Лінда? — нарешті прошепотів Саймон.

— Так, — кивнув Богдан, — запис зроблено на початку літа, якраз коли вона вперше брала диктофон.

Олена глибоко видихнула:
— І тепер ми всі знаємо, що вона думає насправді... І це... не найкраще.

      В кімнаті нависла тиша, важка і гнітюча, немов камінь на грудях. Ніхто не сказав більше ні слова. Напруга висіла в повітрі, як густий туман, що ніяк не розвіювався.

— Лігайте спати, — нарешті промовив Богдан, зібравши чашки й гасив ліхтар. — Завтра буде новий день.

      Олена кивнула, пішла в коридор, а Саймон тихо попрощався й піднявся сходами. Кімната порожніла, і тиша поступово огортала стару дачу. За старим дерев’яним вікном, на ганку, хтось — Марко — з’явився на мить. Він повільно нахилився до старого ліхтаря, взяв глибокий подих і тихо задмухав свічку. Вогник згас, залишивши за собою лише холодну темряву.