Розділ 7 «Правда в темряві»

      У вітальні було темно, якщо не рахувати м’якого світла від кількох свічок, які хтось поставив по колу — ламані свічки з різних місць дачі, кожна на власному маленькому блюдці або банці. Полум’я блимало, відкидаючи танцюючі тіні на стіни. У центрі кімнати, на вицвілих старих килимах, сиділи п’ятеро дівчат. Кожна сховалась під своїм пледом або покривалом, як у власному мікросвіті, проте всі були щільно разом. Пляшечка лежала в центрі. Стара, скляна, злегка запітніла. Час від часу її підштовхували — й вона з обертом зупинялась, вказуючи на когось із них.

— Якщо ще раз на мене випаде, я просто вийду заміж за духа цього дому, — хихотіла Каріна, підіймаючи пляшку.

— Уже вдруге підряд, до речі, — підкинула Олена, зиркнувши на Настю.

— Не дивися на мене так. Я лише крутила, а не керувала силами всесвіту, — сказала Настя й підтягнула плед ближче до підборіддя.

— Ну-ну, — Дарина злегка посміхнулась. — Кажуть, хто тричі випадає в колі з вогнем, той або закоханий, або проклятий.

— Звідки ти це береш? — запитала Лінда з цікавістю, витягаючи руки з-під ковдри, щоб розім’яти пальці. — Стара бабця з сусіднього села розказала?

— Може, й стара. Може, й не з цього світу, — прошепотіла Дарина і підморгнула.

      Усередині вітальні було тихо, але не моторошно. Навпаки — загадково-затишно. Десь далеко було чути, як потріскує дерево в печі — хлопці залишилися на кухні й не заважали, лиш часом долинав глухий сміх.

— Добре, кручу я, — сказала Лінда, випросталася, відкинула плед на плечі й торкнулася пляшки. Скло засвітилось у полум’ї свічок. Всі завмерли.

Оберт — другий — третій.

Пляшечка зупинилась. Горлечко вказувало на Настю.

— Ти знову, — протягла Каріна. — Доля тебе явно переслідує.

— Або ви змовились, — буркнула Настя. — Ну добре, кажіть — "правда" чи "дія"?

— Правда, — сказала Олена. — Але не банальна. Я маю ідею...

Вона схилилась ближче, ніби справді готувалась сказати щось таємне:

— Коли ти останній раз по-справжньому щось відчувала до когось із нашої компанії?

Настя підняла очі, вогонь свічки миготів у її зіницях.

— Це вже не гра в пляшечку, це допит, — зітхнула вона, але не відвела погляду. — Нещодавно. І це все, що я скажу.

— Несправедливо! — вигукнула Лінда. — У грі нема напіввідповідей!

Дарина усміхнулась куточком губ.

— Якщо відповідь і є напіввідповіддю — значить, вона справжня.

— Ну все, філософія пішла, — жартівливо скривилась Каріна. — Давайте просто грати далі, бо я починаю думати, що ми зібралися на групову психотерапію.

— Наступна я! — швидко відгукнулась Лінда, наче спеціально, щоб відвести розмову від попередньої теми. Вона підхопила пляшку, крутанула — легко, але з азартом.

      Скло закрутилось, блимаючи від полум’я свічок. Усі затихли, стежачи за рухом. Пляшечка зупинилась і, з невеличким клацанням, вказала саме на Лінду.

— О, так, — простягла вона з удаваною урочистістю. — Я! Правда чи дія?

— Дія! — майже в унісон вигукнули Настя та Олена.

— Серйозно? — Лінда розсміялась. — От ви підступні.

Каріна хитро примружилась.

— Є ідея. Ти маєш піти до хлопців і сказати їм, що вони — трусливі курчата, якщо не приєднаються до гри.

— І поки не переконаєш, не повертайся! — додала Настя, ховаючи посмішку за ковдрою.

— Безжальні, — театрально зітхнула Лінда, встала й розгорнула свій плед, мов королівську мантію. — Ну добре, піду рятувати нашу жіночу гордість.

Вона вийшла з вітальні, і її сліди ледь чутно луною рознеслись старими дерев’яними підлогами дачі.

Дівчата перезирнулись.

— Думаєш, вмовить? — пошепки запитала Олена.

— Якщо хтось і зможе — то Лінда, — впевнено відповіла Дарина.

За кілька хвилин пролунав голос Лінди з кухні:

— Ну камон, хлопці, не будьте такими серйозними. Це просто гра!

— Гра для підлітків, — озвався Богдан.

— Ой, не починай, — зітхнув Саймон. — Все одно нічого не робимо.

— Я готовий, якщо це врятує нас від ще однієї розмови про футбол, — сказав Марко.

— Значить, ви погоджуєтесь? — у голосі Лінди зазвучала переможна нотка.

— Якщо ти перестанеш нас називати курчатами, тоді так, — втомлено сказав Богдан.

— Я нічого не обіцяю! — засміялась Лінда й побігла назад.

Вона влетіла у вітальню, з пледом на плечах і сяючим обличчям.

— Перемога! Вони йдуть.

— Героїня! — вигукнула Каріна.

— А тепер зробимо вигляд, що це ми їм робимо послугу, — підморгнула Настя.

      Поки вони сміялись, у коридорі почувся тупіт — хлопці таки йшли. А полум’я свічок, хоч і трохи пригасло, все ще танцювало в тиші, ніби й воно чекало на продовження гри. Але не пройшло і хвилини як хлопці з’явилися на порозі майже одночасно — Богдан тримав чашку з недопитим чаєм, Саймон позіхав, Марко мовчки оглядав кімнату, ніби вона йому не подобалась.

— Проходьте, — усміхнулась Дарина, — ми вас чекали.

— А ми думали, ви тут у відьомський шабаш граєте, — буркнув Богдан, присідаючи на підлогу поруч із Каріною.

— Це вже пройдено, — підморгнула та. — Тепер звичайна “пляшечка”.

Хлопці розташувалися в колі. Пледи та подушки створювали атмосферу затишного бардаку, а свічки кидали тіні на стіни, ніби весь простір трохи гойдався.

— Ну що, по черзі? — спитала Настя.

— Хто крутане першим? — озвався Саймон.

— Давай я, — зголосився Марко і, не чекаючи дозволу, крутанув пляшку.

Пляшечка закрутилась, знову привертаючи погляди, і зупинилась на… Олені.

— Опа. Правда чи дія? — з ледь помітною усмішкою спитав Марко.

Олена хмикнула.

— Правда.

— Добре… — Марко трохи подумав. — Чи колись хтось із присутніх тобі подобався?

Олена підняла брови.

— У сенсі, з хлопців?

— Ну, або з дівчат, якщо хочеш шокувати, — засміявся Богдан.

— Ні, з дівчат — ні, — Олена усміхнулась, а тоді поглянула на Саймона. — І так, мені подобався один із вас… трохи.