Розділ 6 «Слід у світлі»

      14 серпня, близько 12:30. Біля теплиці вже зібралися всі разом, всі вісім - Настя, Олена, Марко, Саймон, Дарина, Лінда та Богдан з Настею. Навколо стояли велисопеди або на підніжках або біля дерев, вони планували використати їх для поїздки на дачу Настиної бабусі. 

- Нарешті зібралися всі! - Весело сказала Настя, поправляючи рюкзак на плечах. - У нас є два тижні свободи, але не забуваймо - треба періодично телефонувати додому.

- Таки так, - підхопив Саймон, розглядаючи свій транспорт. - Орієнтовне повернення десь 23-го - 24-го. Всі ж в курсі7

- Всі, - кивнула Каріна. - Може все ж таки не втечемо до лісу, - сказала з усмішкою вона.

Марко трохи відстав від інших, підкручуючи ланцюг на своєму велосипеді.

- Головне, щоб дороги були прохідні, - буркнув він, поглядаючи у сторону лісу.

- Хочеться вірити, що це буде спокійний відпочинок, - сказала Дарина, глянувши на всіх по черзі.

- Ну що, рушаймо? - Запропонував Богдан.

      Всі майже одночасно взяли велосипеди, які вже були готові до подорожі. Але все ж таки Настя останім попровляла рукзак, кидаючи туди пляшку з водою та кілька сендвічів.

- Обіцяю, що нікого не загубимо, - усміхнулася вона, поглядаючи на компанію.

- Лінда, ти впевнена, що готова до двох тижнів без інтернету? - Пожартував Саймон.

- Та ще й з вами? - Посміхнулася вона. - Вже боюся, що нічого не зможу показати в соцмережах.

- То треба буде записувати все або на телефон або на наш фотоапарат, поки ми на дачі, - підказала Дарина.

- Головне, щоб дороги не вели нас у пастку, - додав Марко, кидаючи ще один погляд на ліс, що за теплицею.

- Ну що ж, в путь! - Вигукнув Богдан, і всі одночасно відштовхувшись ногою від землі та почали рух.

      Повітря навколо ставало важчим, але це не зупиняло їх. Вітерець час від часу піднімав сухе листя, і воно тихо кружляло в сонячних променях.

— Ліс завжди такий загадковий, — прошепотіла Олена, не відводячи очей від густих гілок, що нависали над дорогою.

— Ти знаєш, — втрутилася Каріна, — мені здається, що він живе своїм життям. Не просто дерево і кущі, а щось більше.

— Може, це наш настрій підказує? — пожартував Саймон, намагаючись розрядити атмосферу.

Дарина знову притиснула камінь до грудей, відчуваючи, як він ніби трохи пульсує.

— Ні, це щось справжнє, — сказала вона тихо.

Богдан поглянув на друзів.

— Вже скоро приїдемо. Пам’ятаєте, бабусина дача була завжди тихим місцем, де час наче зупинявся.

— Сподіваюся, там буде спокійніше, — додала Настя.

Їхні велосипеди м’яко гойдалися на нерівній дорозі, а попереду, крізь дерева, вже мерехтіли обриси старих парканів і дачних будиночків.

      Нарешті вони доїхали. Попереду розкинулося знайоме місце — стара дачна ділянка Настиної бабусі, з невеликим будиночком, напівпорослим плющем, і розбитою алеєю з сухих кам’яних плит.

— Ось і ми, — сказала Настя, стрибаючи з велосипеда. — Два тижні свободи.

Олена глибоко вдихнула повітря.

— Тут пахне по-особливому… як ніби минуле все ще живе в цьому місці.

— І трохи загадково, — додав Марко, оглядаючись навколо.

Богдан уже відкрив двері будиночка, що трохи скрипіли.

— Треба перевірити, чи все в порядку всередині.

Вони зайшли в середину — простора кімната з потрісканими шпалерами і полицями, заваленими книжками та старими фотографіями.

— Мабуть, тут ми проведемо найближчі дні, — прошепотіла Дарина.

За вікном сонце почало ховатися за деревами, наповнюючи небо теплими відтінками помаранчевого і рожевого.

— Погода ідеальна для початку нової історії, — посміхнувся Саймон.

Вечір плавно опускався на дачу, а в повітрі відчувалася таємниця — ніби щось чекало на них попереду. Поки Богдан, Каріна і Дарина займалися прибиранням у будинку, решта зібралася на веранді, що виходила у сад. Сонце вже ховалося за дерева, кидаючи довгі тіні.

— Я не думала, що тут так затишно, — сказала Олена, розглядаючи старі дерева.

— Мені подобається ця тиша, — додала Лінда, крутячи в руках гілочку.

Марко сидів трохи осторонь, погляд його був задумливим.

— Цей ліс… він як живий, — нарешті промовив він. — Іноді здається, що він стежить за нами.

Настя сіла поруч із Саймоном.

— Не варто так сильно вірити містикам, — усміхнулась вона. — Але я згодна — тут особлива атмосфера.

Саймон кивнув.

— Ця тиша навколо… іноді вона краща за будь-які слова.

— А іноді вона лякає, — тихо сказала Дарина, повертаючись із відра.

Каріна посміхнулася.

— Звикнемо. Іноді треба прислухатися до цієї тиші.

— Сподіваюся, що це наш спокійний відпочинок, — промовив Богдан, виходячи з будинку. — Але хто знає, що нам приготував цей серпень.

Всередині будинку Богдан і Каріна розставляли кілька старих стільців, витираючи з них пил.

— Поки що тут не так погано, — помітив Богдан, заглядаючи під стіл.

— Здається, бабуся залишила цей будинок у порядку, — відповіла Каріна, змахуючи павутину з люстри.

Дарина збирала розкидані по підлозі газети.

— Я думаю, це все — лише дрібниці, — сказала вона. — Завтра можна буде зробити генеральне прибирання.

— Згоден, — підтримав Богдан. — Вечір — час відпочивати, а не працювати.

— Хто тоді завтра вранці на чергуванні прибирати? — пожартувала Каріна.

— Я точно візьмуся за кухню, — сказала Дарина.

— Тоді я — за вітальню, — додав Богдан.

— А я наведу порядок у спальнях, — пообіцяла Каріна.

Вони обмінялися усмішками — відчувалася впевненість, що разом справляться. Поки Богдан, Каріна і Дарина закінчували з легким прибиранням, решта збиралася у вітальні, поступово готуючись до ночівлі.

— Давайте розподілимося, хто де спатиме, — запропонувала Настя, оглядаючи старі дивани й крісла.

— Я б хотіла спати біля вікна, — сказала Олена, відкидаючи подушку.