Розділ 5 «Сліди в темряві»

      Вони бігли мовчки, тільки важке дихання та ламаючіся гілки під ногами супроводжували кожен крок. Позаду, у темряві, чулося рване гарчання — глухе, ніби затиснуте в чужому горлі. Собаки не гавкали. Вони не вили. Лише бігли — з тією дивною, мертвою наполегливістю, що змушувала серце стискатися від холоду.

— Ще трохи! — вигукнув Богдан, спітнілий, але не зупиняючись.

      Лінда спіткнулась, але Каріна рвучко підхопила її за руку.

— Не падай, дурепо, — прошипіла вона, — зараз точно не час.

— А я думала, це просто звичайні собаки! — прокричала Лінда, захекано. — Бл*ха, вони... не звичайні!

      Всі бігли розкидано, як могли. Саймон майже не озивався — йшов попереду зосереджено, глянувши раз чи двічі через плече. Настя бігла поруч із ним, час від часу обертаючись, наче боялась, що щось от-от вистрибне з темряви.

— Їх семеро, — буркнула Дарина, мовби до себе. — Ми — теж семеро. Без Марка. Ха...

— Заткнись! — зірвалась Олена. — Просто біжи!

      Хтось перечепився. Сухе клацання зубів — десь поблизу. Пес майже встиг. Серце кожного калатало як скажене. Але ті дивні створіння — бліді, з вицвілою шерстю, без виразних очей — знову відстали, зникли за деревами. Їм пощастило — вони вискочили до сільської дороги. Асфальт під ногами був, наче рятівна гладінь. Собаки — якби ті взагалі були справжніми — не вийшли на світло. Стояли в темряві, дивились. Але не перетнули межу.

— Вони не йдуть далі, — прошепотала Настя, стоячи, сперта об Саймона. Її волосся було в безладі, дихання — рване.

— Це що... якесь прокляття? — спитав Богдан.

     Дарина лише мовчала. Вперше за довгий час — мовчала. Олена витерла чоло рукавом, озирнулась на темряву лісу, де щойно зникли бліді постаті.

— Що б це не було... я більше туди не повернусь.

      Дорога петляла між старими хатами, де світло вікон давно погасло. В селі панувала глибока ніч — лише де-не-де поблискували ліхтарі, мляво освітлюючи асфальт. Компанія йшла повільно, майже без розмов. Від бігу всі захекалися, але більше мовчали від іншого — кожен намагався усвідомити, що щойно сталося.

— Це був якийсь сон, — нарешті пробурмотіла Лінда. — Ну серйозно. Ненормальний, божевільний сон.

— Звичайні сни не залишають отаку подряпину, — відповіла Каріна, показавши червону смужку на руці. — Один із тих... чи що воно було... таки дістав мене.

— Може, то не собаки, — пробурмотав Богдан. — Я взагалі... ніколи таких не бачив. Без голосу, без тіні...

— Та мовчи вже, — озвалась Настя. — Головне, ми відірвались. Марка тільки не вистачає.

— Ви кричали? — Саймон уперше за вечір заговорив. Його голос був тихий, майже байдужий. — Бо я — так. І він мав почути.

— Кричали, — сказала Олена. — Але якось... тихо, правда? Наче звук ковтало повітря.

— І вуха гуділи, — додала Лінда.

— Я в якийсь момент взагалі не чула нічого, — зізналась Дарина, — тільки серце й... якесь дзижчання. Може, від страху.

      Вони зупинились біля старого стовпа, де колись висіло оголошення про святкування Івана Купала. Зараз від нього лишився лиш клапоть паперу, пожовклий і надщерблений дощем. Усі глянули на нього мовчки, чомусь водночас.

— Можемо трохи пройтися селом, — запропонувала Олена. — Все одно не заснемо відразу. Дихання вирівняти хоча б...

— А ти впевнена, що безпечно? — Каріна глянула на неї знизу вверх.

— Тут — безпечно, — сказала Настя впевнено. — Ми вже вдома.

— Ага, якби ще Марко був...

— Може, він взагалі не пішов із дому, — раптом сказала Дарина. — Може, лежить собі з чаєм і дивиться на місяць. Як він любить.

— А може, ні, — кинув Богдан. — У нього останнім часом... не все окей.

— Ми підемо до нього завтра, — коротко сказав Саймон. — Разом.

Згода повисла в повітрі без слів. Вони дійшли до повороту — далі кожному було в різні боки. Хтось залишався ще хвилину, хтось ішов одразу. Поодинці. Тихо. Але не мовчки — ніби хтось ще шепотів за спиною. Чи можливо це їм тільки здавалося? Вони вже майже вийшли з-за повороту, коли з темряви, просто на дорозі, з’явилась постать. Висока, в халаті, з рушником у руці.

— Саймо-о-о-он!! — пролунало з тією самою інтонацією, що розриває тишу краще за будь-який грім.

Саймон завмер.

— Ого… — прошепотіла Лінда. — Це що… твоя мама?

— Біжимо назад? — пожартував Богдан, але Саймон уже зробив крок уперед, як на розстріл.

      Жінка наближалась швидко, у халаті, капцях і з рушником, яким розмахувала, ніби збиралась когось ним освячувати.

— Я тебе вб’ю! — голос лунав на всю вулицю. — Якого біса ти не вдома?! Я тобі сказала — десята!! Уже пів на дванадцяту! Ти з глузду з’їхав?!

       Вона підійшла впритул, і — шльоп! — рушник клацнув повітря, влучивши Саймонові по руці. Потім по спині. Потім знову.

— Ай, мам, досить! — буркнув він, не уникаючи ударів, лиш трохи кривлячись.

— Ніяких "досить"! Я тобі хто? Пеньок?! — ще один клацок. — Ти думаєш, я тут сижу, каву п’ю, поки мій син тиняється з богом забутою зграєю по ночах?!

— Це мої друзі... — тихо сказав Саймон.

— Ага, друзі! — вона оглянула решту, які стояли в ступорі. — І ви що, не знаєте годинника?! Може вам усім по годиннику на шию повісити?!

— Ми просто… заговорились, — спробувала Каріна.

— Та ну! А може ще й на чаювання запросити?! Наступного разу хоч попереджайте, що я маю серцевий напад пережити до вечері!

— Мам… — зітхнув Саймон.

— Що "мам"? Пішли! — вона повернулась і вже рушила назад, не озираючись. — Я ще в лікарню з вами попаду! І взагалі, якщо завтра проспиш — ніхто не пожаліє. Давай, марш! І попрощайся з цими своїми чаклунами!

      Саймон глянув на всіх, злегка знизав плечима.

— Побачимось, — сказав просто й рушив услід.

— Саймон, тримайся! — шепнула Лінда.

— Він витримає, — усміхнулась Дарина. — А от рушник, схоже, ні.

      Кілька з них тихенько захихотіли, і якраз у цю мить небо здригнулось від далекого грому.