Розділ 4 «Тінь знебуття»

      Сонце вже ховалося за лінієб дерев, залишаючи на водізолотисто-рожеві смуги. Річка текла повільно, ледве чутно, немов не хотіла турбувати тишу, яка опустилась на берег. Настя сиділа на великому теплому камені, обхопивши коліна руками, а поруч, трохи нижче, на траві розляглася Олена, спираючись ліктем об рюкзак.

- Тут завжди так спокійно... - прошепотіла Настя, ніби боялася злякати цей затишок.

- Мені здається, ніби ми з тобою в іншому світі, -  погодилася Олена. - В такому, де не треба нічого доводити. Просто бути.

      Настя погоджуючись кивнула. Між ними завжди була ця проста близькість - не та, що відбувається роками, а та, яка виникає тоді, коли розумієш людини без слів.

- Але знаєш... - Олена  підвелася, дивлячись на воду. - Я іноді думаю: а як довго ми всі ще будемо разом, отакою хорошою компанією? Усі як не як змінюються, щось віддаляється.

-  Мені здається що все залежить від нас, - відповіла Настя, розуміючи всю проблему. - Від того чи ми хочемо, чи ми можемо залишатися разом. Бо якщо тільки чекати... Усе справді може розсипатись.

      Олена зітхнула, і тиша знову заповнила простір. Тиша річки була завжди ввечері спокійною, але щось позаду дівчат розірвало цю тишу, щось почало шерудіти листям.

- Хто там? -  гукнула Олена насторожено.

      З-за дерев вийшов Марко. Він ішов повільно, майже беззвучно, в простій чорній футболці й трохи зношених джинсах. Плечі стулились, а руки час від часу смикали край футболки, ніби вона заважала або дратувала. Його погляд ковзнув між знайомих дівчат, ніби не впізнав одразу, і тільки потім зупинився на Насті.

- А, це ви, - сказав він тихо, без емоцій.

- Привіт... Марку, ти в порядку? - обережно спитала Настя.

     Він мовчки кивнув, але очі його залишалися відстороненими, майже скляними.

- Просто.. Треба було вийти. Тут тихо, так добре...

- Ти виглядаєш, ніби не спав, - кинула Олена, придивляючись.

- хто зараз спить нормально? - в голосі Марка промайнуло не то іронія, не то втома. Потім він додав уже тихіше: - Неважливо. Ви булив теплиці? 

- Ні, - відповіла Настя. - Але чули що там були Богдан та Каріна.

Марко стиснув губи.

- Я зайшов туди. Наче порожньо. Але відчуття було наче якась тінь спостерігає. 

Дівчата мовчали.

- Просто тиша якась не така, наче чуєш щось - але не вухами. - Він опустив погляд, потім зненацька знову підвів. - Вам теж варто бути обережними. Не з людми. З тишею. Бо вона не завжди мертва.

     Марко пішов та зник між деревами, й кілька секунд вони мовчали, дивлячись туди де його поглотила темрява. Над річкою знову запанувала тиша, вже справжня - без дивного підтексту , який приніс та також забрав з собою Марко.

- Ну... Марко як Марко, - першою озвалася Олена. - Вічно якийсь загадковий. Але... Щось не те, правда? В такий пізній вечір я думаю його ніхто не пустив би...

     Настя повільно кивнула головою, все ще дивлячись у ліс.

- Він завжди любив ліс, тож мабуть просто як завжди утік на ніч. Хоча і на справді начебто утік...

- І ці його фразочки: "треба бути обережною з тишею". Це взвгвлі звучало як... Маячня. Але водночас - страшно.

- Я з ним давно не говорила, - прошепотіла Настя. - Може у нього щось сталося? Або...

- Зараз щось переживає, - закунчила думку Олена. - Мені здається він не зовсім тут, ну тобто тілом то так, але всередині з ним щось коїться...

      Вони знову замовкли, і навколо залишилось тільки стрекотіння цвіркунів та ледь чутне плюскотіння води. Настя взяла жменю камінців і почала кидати їх по черзі у воду, без особливого сенсу.

- Може він просто втомився. а може після всього того...- вона зам'ялася.

- Після чого? - перепитала Олена.

- Не знаю - Настя знизила плечима. - Щось у повітрі змінилось. Пам'ятаєшся, як було весною? Все здавалося простішим. А тепер - ніби навколо згущається щось, чого ніхто не може назвати.

- Марко це відчуває першим, - кивнула Олена. - Як завжди.

     Настя кинула останій камінець з тієї горстки яку брала Олена. Він з тихим плюскотом зник під водою.  Раптом Олена нахилилася вперед.

- Зачекай... Це що там? - на самому краю берега , де вода торкалась глинистого ґрунту, лежав дивний предмет. Ніби камінь, але дивної форми, темний і блискучий, як вугілля після дощу. Олена обережно взяла його двома пальцями. - Це не просто камінь.

- Дай-но я... - Настя взяла його в руки. Поверхня була теплою. Занадто теплою для вечірнього повітря. І ще - щось було вигравіруване, ледь помітне, ніби стерте водою або часом. - Тут... Око?... - Прошепотіла вона. - І... якесь дивне слово... - Нахилившись ще більше вона нарешті розібрала написане слово. - "Знезбуття"... - Настя обережно провела по контуру символу, і їй здалося, що око ніби дивиться на неї. - я візьму його до себе, покажу Дарині. Вона щось та зробить з ним!

- Ні, - одразу заперечила Олена. - У нас що, відьом мало на село? А якщо це зглас якийсь або порча? Так що не варто, це не те з чим варто жартувати.

- Та які жарти? Я просто запропонувала...

- Настю, серйозно. У мене мурахи по спині від цього каменя. Краще залиш це тут...

      Настя помовчала, потім начебто знизала плечима й поклала камінь на землю. Але коли Олена відвернулася, вона швидко, майже непомітно, поклала його в кишеню куртки. Олена піднялася першою й струсила з рук дрібний пісок.

- Ходімо вже. Щось мені це місце більше не подобається.

      Настя кивнула, тримаючи руки в кишенях. Її пальці стискали камінь, і вона намагалася не думати про тепло, яке він досі випромінював.

- Пам’ятаєш, як минулого року ми тут ночували з наметами? — озвалася Олена, коли вони вийшли на стежку.

- Та ще пригода, - всміхнулася Настя. - Тоді ще марко вночі лякав усіх байками про духів лісу.

- І сам перший злякався, коли сова заухала над головою. Я думала, він побіжить назад до села.