Розділ 2 «Тиша в голові Саймона»

      Усе навколо мовчало. Сонце в цей день не палило — воно зависло в небі ніби втомлене, розмазане пилом і легким серпанком. Саймон сидів на березі ставка, де колись ще дитиною ловив жаб із батьком. Зараз йому було сімнадцять, і навіть спогади вже встигли вицвісти. Він тримав у руці плаский камінь і раз по раз кидав його у воду, намагаючись змусити скакати. Один, два — і тонув. Саймон зітхнув і кинув ще один. У нього не виходило вже втретє.

— Думаєш, із мене ще щось вийде? — почувся знайомий голос.

     Він навіть не обернувся. Лише посміхнувся краєм вуст — Настя. Вона сіла поруч, підібгавши ноги. Її присутність завжди була схожа на тінь у кімнаті — не гнітила, але й не давала забути, що ти не сам.

— Пам’ятаєш, коли ти вперше побачив мене? — запитала вона тихо.

      Саймон кивнув.
— На автобусній зупинці. Ти стояла з мокрим волоссям, і я подумав, що ніколи не бачив нічого настільки живого.

      Вони замовкли. Тиша була не порожня — в ній було те, що обидва давно знали, але не наважувались сказати. Її плече трохи торкалося його. І цього було досить, щоби серце стукало важче.

— Ми мовчимо, бо боїмося зруйнувати? — запитала вона, не дивлячись на нього.

— Ні, — відповів Саймон після довгої паузи. — Ми мовчимо, бо боїмося втратити те, чого ще не маємо.

      Настя усміхнулась уголос.
— Ти завжди говориш так, ніби знаєш більше, ніж кажеш.

— А ти — ніби бачиш те, чого інші не бачать.

      Вони обмінялися поглядом. Не по-дитячому довгим. Їхній світ був інакшим, ніж у решти компанії. Глибшим, темнішим, повнішим натяків і мовчань.

— Марко сьогодні дивно поводився, — сказала вона, розриваючи мовчання.

— Він дитина. Всі забувають, що йому чотирнадцять.

— Але він... дивився на мене. Довго. Усміхався. Якось... дивно. Знаєш, буває, коли на тебе дивляться так, ніби вже щось вирішили?

      Саймон опустив очі на воду.
— Так. Знаю.

      Настя зітхнула.
— Я люблю тишу. Але останнім часом вона стала надто голосною.

— У мене в голові вона ніколи не замовкає, — тихо додав він.

      Десь далеко кричала пташка, а в їхньому маленькому світі вода тихо погойдувалася, і думки плуталися з почуттями. Вони сиділи поруч, не торкаючись тем, яких боялися. Але кожне мовчання кричало голосніше за слова.

      Саймон хмикнув.
— Знаєшь, а ти завжди бачиш більше, ніж усі.

      Він обернувся до неї. Але вона вже дивилась у ставок, ніби вся розмова була лише подихом вітру. Саймон поклав руку обережно на плечі Насті та злегка притягнув її до себе. Вона не опиралась. Її тіло було легким, майже прозорим — ніби тінь, що шукала тепла. На мить між ними зник простір. І разом з ним — страхи, маски, обмовки. Настя поклала голову йому на плече.
— Якби світ був простішим… — прошепотіла вона.

— Ми б не були ми, — відповів він.

      Вони сиділи так ще довго. Не коханці. Не друзі. Двоє людей, які мовчки знали про любов — і не говорили про неї. Настя ще кілька хвилин мовчала, коли Саймон забрав руку з її плеча. У її голові змішались тепло і тривога — вона завжди боялась, що подібні моменти залишаться непоміченими, розчиняться в щоденній метушні, не маючи продовження. Вони ж не говорили про це — про те, що їх пов'язує щось більше, ніж просто дружба. Вона відчувала це, йому, здається, теж не треба було слів.

— Знаєш, — нарешті сказала вона, вдивляючись кудись убік, — іноді я думаю, що між Богданом і Каріною щось є.

      Саймон трохи нахилив голову.
— Помітив і сам. Але вони мовчать. Як і ми.

      Настя посміхнулася напівжартома, напівгірко.
— Мабуть, у цій компанії всі щось приховують.

— Крім Марка. Його емоції — як на долоні, — зронив Саймон. — І все ж... у ньому щось є. Тінь, чи як це сказати...

      Настя кивнула.
— Я іноді боюся, що ми всі надто вразливі. Ми сміємося, плануємо щось, але... щось сидить глибоко в кожному. Особливо в тобі.

      Він намагався посміхнутись, але не зміг.
— У мені вже давно тихо. Іноді аж надто. Навіть коли з вами — ніби чую себе зсередини, як крізь скло.

      Настя м’яко торкнулася його руки, не знаючи, що сказати. Але й не треба було слів.

      Сонце вже клалось на бік, кидаючи довгі тіні на траву біля будинку. Вони обоє мовчали. Їй хотілося сказати, що любить його. Йому хотілося зізнатись, що не уявляє себе без неї. Але обоє мовчали, бо вірили, що ще буде час.

      Вона трохи повернулася до нього, і в її очах вже не було звичної стриманості — лише ніжність, рішучість і щось болюче. Його рука ковзнула трохи ближче, обережно торкнувшись її щоки. Обоє ніби перестали дихати — все завмерло на секунду: небо, вечір, вони самі. Він нахилився. Вона не відсторонилася.

      І лиш легкий подих вітру, що гойдав листя, був їхнім свідком. А чи з’єдналися їхні вуста — цього не дізнається вже ніхто.