Розділ перший. «Поки сонце високо»

      Нарешті настали літні канікули. А це означає лише одне — попереду останнє справжнє літо, перш ніж усе зміниться. Все-таки всі уже дорослі, дехто буде переїжджати або їхати в більші міста та поступати в вищі заклади навчання.

Перше червня, ось ми як завжди зібралися в нашій теплиці — нашій "базі", так ми її назвали. Плівка на вікнах давно потріскалась , в кутку росла кропива, а в центрі стояв диван, він був дуже старий, та на нього ще колись розлив хтось кока-колу. Ми туди притягнули ще ящик замість столу, пару пластикових стільців , старий колонкоподібний динамік, на ящиках зазвичай лежали наш речі: цукерки, телефони, диктофон, та іноді пронисили фотоапарат. Ми любили робити спільні фото в штабі, та і не тільки тут.

      Лінда стояла перед диваном и розмахувала руками мов пред публікою:

— Це наше останнє літо! Без школи без іспитів та набридливих вчителів! Тож давайте поки ми не роз'їхались повесилимося на славу! І я кажу – жодних нудних днів!

— Тільки не починай знову,— пробормотала Каріна, відкусуючи шматок яблука — минулого року "не нудно" закінчилось твоїм розтягом і трьома швами на Богдановому лобі, ото весело було.

— Ну вибач, що поробиш якщо ви не вмієте нормально кататися на супермаркетівських візках, — хмикнула Лінда згадуючи той момент.

— Я думаю можно б було поїхати кудись,— озвалась Олена задумливо  — у мене тітка здає будинок біля озера, здається, на даний момент він вільний.

— Або дача Настиної бабусі, — раптом сказав Саймон. Говорив він завжди тихо але впевнено, із-за цього його всі слухали мовчи та уважно — Вона все одно стоїть пуста, роками туди напевно ніхто не заходив.

— Ой фу, там же немає зв'язку та і павутиння з павуками буде всюди — скривилас Настя уявляючи що там коїться — та там ще як я пам'ятаю холодильник з радянських часів стоїть...

— Ідельно! — Дарина була в захваті від такої атмосфери. — Саме так і має починатися легендарне літо: без Wi-Fi, без дорослих, без правил! Лиш ми. Карти таро. І ніч — повна місяця!

— Та ладно — сказав з усмішкою Богдан, його це трохи насмішило — Та ще скажи, що треба зробити круг із солі навколо будинку.

— Непогана ідея, запам'ятають — серйозно сказала Дарина

      А я сидів та мовчав. Просто сидів та слухай їх пропозиції. Вони були гучні, справжні, живі. У такі моменти я відчував що мені пощастило бути поруч. Навіть якщо я трохи осторонь. Я сидів тихо, лише ловлячи уривки сміху, жартів та реплік, і думав: як добре, що я серед них. Навіть якщо до мене на пряму не звертаються. Настала мала тиша, всі думали на рахунок того коли поїхати на дачу, та чи всі зможуть поїхати. Але нарешті цю тишу обірвала одна з дівчат нашої компанії.

— Але ж ми не поїдем зараз, — сказала Олена, попровляючи волосся за вухо — давайте трохи пізніше. Хочеться все таки ще повалятися вдома, пошукати унік для навчання, та все таке.

— І я в липні поїду з батьками в гості до родичів, — додала Настя — думаю можно десь ближче до кінця літа. Ну типу... Попрощатися із канікулами та з вами.

— Це точно сказано, — сказав Саймон. — 28 липня я поїду в табір а 12 серпня  повертаюсь, то може 15?

— Або 14, — втрутився Богдан — нахай буде символічно: рівно за два тижня новий етап життя.

— Окей, — сказала Лінда, піднімаючи  вгору телефон. — Тоді фіксую! 14 або 15  серпня. Без змін, без відмазок. Це буде наша подія.

— Стоп, а точно всі зможуть? — підморгнув Богдан і глянув на мене. — Тебе ж, може батьки не відпустять. Вони ж тебе не відпускають навіть на нічну прогулянку.

— Може, їм доведеться підписати спеціальний дозвіл, — додала Каріна з усмішкою.

— Дивіться, тільки не втратьте мене по дорозі, — пробормутів я, удаючи образу, але посміхнувся сам.

      Жарти в нашій компанії — це така форма турботи. І я це знав. Тож коли вони жартують я не ображаюсь. Від мого слова кожен посміхнувся дивлячись або на мене або на один одного.

— Ну що, домовились! — Лінда підняла пальці у формі "V" і почала повільна підходити до дверей. — 14 або 15 серпня — ми це зробимо!

— Так, я вже бачу як це виглядатиме: всі з валізами та рюкзаками, без чіткого уявлення чим будемо розважатися та ще й без грошей, — сміючись, додав Саймон.

— Якщо мене відпустять, то це буде найкраще літо, — сказав я, киваючи головою.

— Ой, хто б сумнівався! — засміялась Дарина зібравшись виходити з теплиці.

      Каріна і Олена уже забрали свої речі , та по черзі розпочали прощатися. Я теж зібрав свої речі, але я був як завжди останнім, і, мовчки, перевірив, чи не залишив я нічого. Ось всі розійшлись, кожен по своїх справах, але з усмішками на вустах, залишаючи після себе в повітрі відчуття, що це літо дійсно буде особливим.

     Дорога додому не була далекою — пару вулиць і я вдома. Але щоразу, коли я йшов, думки ніяк не залишали мене. Вони вспливають, як хвилі, і не дають спокою. Я би міг просто зупинитися і стояти так годинами, дивлячись на те як сонце садиться за обрієм. Але неможливо. Я йду. І відчуваю, я кожен крок тяжчий за попередній.

      «Що буде якщо вони всі перестануть говорити зі мною?» — раптом думка, що вирвалися з глибин, вдарила прямо в голову. Але я швидко відмахнувся від цього, як від настирлої мухи. І все ж таки не зміг позбутися цього відчуття що якщо одного разу я не з'явлюся — вони навіть не помітять.

      Я дійшов до свого двору, і помітив як зліва мати стояла на сходах, ніби чекає на мене. Як завжди. Вона посміхалася, але ця посмішка здавалося трохи чужою, немов вона не зовсім мене пізнавала. Я кивнув і вона відповіла тим самим жестом. У вікнах будинку світло, у темряві кімнат — все було звичне. Але чомусь я відчував себе не тут. Це було ніби занурення у воду, коли навколо все мовчить, і не розумієш, чи ти ще на поверхні чи вже в темряві в глибини. Я проковтнув, намагаючись позбутися цього відчуття. Просто ще одне літо. Всього лише ще один день.