Клятий день

 Втрата бабусі була для мене болюча. Мені здається кожному було б важко після втрати близької людини. Я просто розуміла, що я не зможу більше приїхати до неї у село і просто поговорити з нею..
 Найбільше чого я боялася це дня похорону. Єдине, що заспокоювало це те, що Владислав буде поряд. Я була готова відкласти цей день якомога далі. Я справді була не готова.
 Вранці того дня, я не розуміла, що зі мною. Проте, твердо знала, що о 8:00 я мала бути поблизу кав'ярні та чекати Влада. Вже близько 7:50, я була готова і вирішила подзвонити Владу і сказати, що я можу виходити. Було приємно,що він турбувався про мене запитував чи дійсно, я готова до цього дня, чи добре почуваюся. Побувши ще трішки на одинці з думками, я вийшла з дому. Коли я сіла в машину я помітила каву, а саме каву з кардамоном.
-Привіт, тримай це кава для тебе. З кардамоном.
-Привіт. Дякую, дуже приємно! Запам'ятав?
-Звісно.
 Випивши кави ми вирушили до бабусі.. Дорогою ми їхали мовчки. Час від часу він запитував чи все добре. Що було приємним. Коли ми приїхали додому бабці на моїх очах появилися сльози. Я відразу відчула руку Владіка у своїй долоні. Коли я прощалася з бабусею я не контролювала свої сльози. Я знала, що Влад був постійно поряд. Найважче було усвідомити, що бабусі нема коли я дивилася на неї і бачила її закриті очі, всередині все завмирало. Ну, все втрачено. Моє все - зникло безслідно..
Після похорону ми приїхали додому бабці на прощальний обід. Я не могла їсти, тому я пішла до її кімнати. Вона говорила, що коли її не стане, то забрати її улюблену підвіску, яку їй подарував дідусь на річницю весілля. Та підвіска була дійсно гарною та дорогою для неї. Вона була золота з маленьким червоним камінцем, який передавав теплоту бабусі.
 Дідуся не стало ще коли мені було 4 роки. Відносини дідуся і бабусі були теплі і гармонійні. Я постійно мріяла про таке ставлення до себе. Вони подарували мені безтурботні миті життя. Коли я переглядала фото з дитинства, я помітила одне цікаве фото. Фото, яке раніше я ніде не бачила. Воно було створено давно, де дідусь і бабуся ще молоді. Я уважно роздивлялася фото. Ззаду на фото було написано від руки:
~
Моя рідна Ганна!
Ти — моє серце, моя ніжність, моє все. Не плач, кохана. Я повернуся рівно через рік. Може, не буде ні дзвінка, ні звістки — але я завжди з тобою подумки.Я не йду у вічність, це лише армія. Я приїду твоїм вірним, люблячим солдатом. Рік — це нічого для нашого кохання.Ти сильна. Я знаю, ти впораєшся. Твоя любов — мій захист, моя сила.
Завжди твій, Степан.
Кохаю. До останнього подиху.
~
Як тільки я прочитала цей текст, мої очі наповнилися слізьми. Дідусь був справжнім романтиком. Бабця постійно говорила, що він немов утік з книжки. «Ідеальний чоловік, як у книзі» - щоразу, говорила бабця. Я завжди мріяла знайти свого книжкового героя, проте його все не було..
 У кімнату хтось зайшов, я не звернула уваги, тому що хотіла відчути останні миті з бабусею. Я дійшла до нашої улюбленої фотографії як з спини почула.
-Ти тут така маленька та явно щаслива.
-Так, в той день дідусь купив мені моє улюблене ягідне морозиво. І моєму щастю не було міри. Я б так хотіла знову повернутися в ті безтурботні часи дитинства з дідусем і бабусею,- про мовивши це на моїх очах знову з'явилися сльози. Влад підійшов до мене та ніжно обійняв.
-Дякую, що відклав свої плани заради мене. Та був поряд весь цей час. Мені дійсно це важливо. Ще раз дякую.
-Повір. Це найменше, що я можу зробити для тебе. Я також вдячний тобі за довіру.
 Після обіду ми з мамою прибрали у будинку, Даня по ремонтував двері, які погано зачинялися. Коли ми все склали мама провела нас, а сама ще залишилася. Дорогою я заснула та прокинулася вже коло дому. Я ще раз подякувала Владу і вибачилася, що так і не змогли зустрітися у суботу як планували.
Ввечері я зателефонувала Дашці. Я знала, що маю їй розповісти саме про Влада. Наша розмова була довга та теплою. Я сильно вдячна, що в мене є така подруга як Дашунька. Я знаю, що вона постійно мене підтримає, вислухає та допоможе. Вона була дійсно здивована, що у мене з Владіком процвітали відносини. Хоча я так не думала, дружба тай все. Ввечері написав й Влад запитав чи зможу я вийти в парк. Я була не проти зустрітися, оскільки хотіла просто відволіктися. Я спустилася в під'їзд та помітила Влада який стояв з кавою та чекав мене. Я підійшла до нього з спини і закрила йому очі з запитанням «Вгадай, хто ?» Ми просиділи спочатку на лавці до 2:00 потім ми пішли в машину та просиділи там до 5:30. Час летів неймовірно швидко. Мені дійсно було комфортно. Я не знаю про що ми могли розмовляти годинами. Головне, що нам двом це подобалося. Саме він був єдиним, тим самим якому я могла розповісти від дівочих секретів до власних травм. Мені хотілося все більше і більше проводити з ним час у двох.
Він запропонував зустрітися завтра я з радістю погодилася. Після цього я поглянула в його неймовірно зачаровуючі очі і просто обняла, в знак подяки за те, що він був поряд. Ми ще довго сиділи просто, насолоджуючись один одним. Кожен його дотик немов бив мене струмом але й водночас був теплим і приємним...