Розмова

  Коли я ввімкнула телефон я побачила +1 повідомлення в Telegram. 
~
Telegram: 
Vlad:
«Привіт, співробітниця - це той самий придурок. Пишу щоб домовитися коли ти зможеш зустрітися для обговорення проекту наприклад за горнятком чаю.»        

Nastya:
«Ну, привіт. Думаю у суботу приблизно після 15:00 буду вільна. Проте скажи, де.»                             

Vlad:
«Невже місіс Анастасія, така зайнята людина. Але й на тому дякую, що знайшла час для мене. Я не знаю, що ти полюбляєш можливо поділишся?»  

Nastya: 
«Ох, містере придурку! Я полюбляю звичайну каву з кардамоном та простий десерт.»                            

Vlad:
«Ну, тоді думаю тобі точно сподобається наша сімейна пекарня у центрі міста) Я думаю ти будеш не проти у 16:00 там зустрітися?»

Nastya:
«Окей. Я буду вільна у цей час!»
~                
  Так занятою, я не була проте погоджуватися відразу, ніби я цього чекала  все своє життя здалося мені недоречним. Тому я вирішила, що скажу саме так, про що пожалкувала він такий милий. Постійно старався підтримати розмову, переживав чи не тримаю я на нього зла, через ту ситуацію. Якби він знав, що я й ні хвилини на нього не ображалася. Не знаю, чому я так ставлюся до нього, що відчуваю проте впевнена, що цей хлопець особливий. Ну точно з будь-яким, я не буду листуватися до 5 ранку. Запитання на запитання і час просто збіг. Під час листування я сміялася і ображалася на нього, і трохи сумувала. Пережила безліч емоцій за декілька годин. Він справді не такий як усі хлопці у листуванні не одна я була зацікавлена, а й він також. Старався підтримувати розмову, запитувати про те, що я полюбляю та інші речі які зазвичай не подобаються хлопцям. Здавалося, що ніхто з нас не закінчить листування проте було дійсно вже пізно і Влад побажав мені солодких снів і я залюбки пішла спати. Чесно кажучи я ніколи не засинала з такою легкістю та незрозумілим почуттям.
  Вранці моє самопочуття бажало кращого. Зрозуміло, що для підлітка 2 години сну - це замало. Не знаю, звідки я взяла в собі сили та я змогла піти збиратися до школи. В мене було достатньо часу, тому що сьогодні до школи мене мав підвезти тато.  Коли я насолоджувалася своїми улюбленими млинцями з вишнею, мама суворо сказала:

- Анастасіє, нам потрібно поговорити.

Анастасія - так називала мене моя бабуся та мама коли зверталася до мене з дуже важливим проханням. Я любила цю форму ім'я тільки, тоді коли мене називала так бабця.
  Бабуся дуже важлива людина для мене я не знаю, що буду робити коли її не стане. З самого дитинства вона була поруч коли мама з татом сварилися, я благала маму мене відвезти до бабці. Навіть, зараз мене ніхто не може так зрозуміти як вона, я знаю, що вона постійно мене чекає та підтримає в будь-який момент. Я знала, що зараз бабуся сильно хвора. З дитинства у неї проблеми із серцем, проте, коли мама стала повнолітньою вона влаштувалася на роботу. А саме менеджером у великій бізнес-компанії. Згодом вона накопичила певну кількість коштів, яких вистачило на операцію для бабусі. Саме операція зупинила захворювання. Та згодом хвороба повернулася... У бабусі наразі важкий стан та це було 3 дні тому. Мені стало лячно про, що мама хотіла поговорити.
-Так, мамо, я тебе слухаю.
-Доню, я не знала, як тобі це сказати проте цієї ночі бабусі не стало...
-Я не вірю, чуєш, мамо, я не вірю! - сказала в істериці, я та забігла до своєї кімнати.

Цілий день я просиділа в себе в кімнаті та ввечері коли заспокоїлася вийшла до мами та ледве промовила, що я буду на похороні. Я не могла знаходитися в квартирі, тому що там мені все нагадувало її. Я вирішала, що маю піти подихати свіжим повітрям. Я пішла у свій улюблений парк, сіла на свою лавочку та просто сиділа і дивилася на зорі. У мене було настільки все в тумані, що я не почула як коло мене хтось сів. Вже коли я зрозуміла, що коло мене хтось є, я повернула голову та помітила знайомі світлі блакитні очі.

- Усе гаразд? Можливо тебе підвести додому?- запитував Влад щоб просто зрозуміти, що зі мною.
- Ні. Я втратила свою найближчу людину. Мене просто зламано.
Влад підсів ближче до мене і взяв мою руку та сказав:
 - Я готовий тебе вислухати.
- Це довга історія...
- Я готовий слухати, ніч довга. Я готовий тебе почути, оскільки не чув тебе сьогодні цілий день. Чому ти не сказала, що тебе не буде у школі?
- Владе, мені було важко, я нічого не могла. Вибач. 
- Ох, сонечко, не вибачайся, все гаразд.- коли Влад промовив, це стало так тепло. 
На вулиці було прохолодно. Проте, я нічого не відчувала. Влад зняв своє худі та накинув на мене. Я схилила голову на його плече  та почала розповідати. Здавалося, що тоді мене ніхто не змусить  посміхатися, проте в Владіка вийшло. Кожен раз коли сльози скочувалися на мої щоки Влад їх витирав. Та коли я казала про моменти в які мені було боляче він мене міцно обіймав і тоді я відчула тепло, затишок який мені був так тоді потрібен і я зрозуміла, що він особливий. Проте чи не заскоро така близькість з ним?..
- Я не знаю, як я маю пережити похорон, тим більш сама.. 
Між нами запала тиша. Та тут я відчула як він підіймає моє лице та на повному серйозі каже:
- Настюша... Мені тебе шкода і здається найменше, що я можу зробити то це бути поряд із тобою в той день.
- Я буду вдячна, якщо ти дійсно будеш поряд.- сказавши це я міцно його обійняла. Ось дійсно, що мені було тоді потрібно людина яка мене підтримає. Те що для мене було не можливим, в той вечір стало реальним. Він просто той, хто був поряд в потрібний момент у потрібному місці. Але мої свіжі сумніви, псували цю гарну картинку...