Розділ 18

Камілла

Я не бачила Дена майже тиждень. Він не з'являвся на репетиціях, не дзвонив, не писав. Не знаю, може це й на краще. Але, мушу визнати, я сумую за ним. Сумую за нашими вечірніми посиденьками, за нашим спільним готуванням вечері, за нашими прогулянками втрьох - я, він та Джек.

Я так сумую за ним, і водночас мені так боляче. Я добряче обпеклася — підлетіла надто близько до сонця, немов той Ікар, і знову залишилася з розбитим серцем. Я все ще не можу забути його слова, які він сказав того дня, стоячи за дверима моєї кімнати.

"Я не знав, що це була ти...", сказав він тоді. Можливо, це дійсно могло бути правдою, хто знає. Частина мене кричала, що він той ще козел і не заслуговує на мене. Але інша частина мене, яка продовжувала любити його, сумувала за ним і хотіла дати йому шанс. Я не знала, що мені робити. Віка порадила мені поговорити з ним, але я просто не могла зараз зробити це. Аж надто свіжі рани, які він залишив у моєму серці. Але, можливо, все-таки варто прислухатися до поради подруги? Віка ніколи не давала мені поганих порад, і зазвичай її поради завжди допомагали.

Сьогодні була п'ятниця, а отже, можна було відпочити від репетицій. Все ще обіймаючи однією рукою пляшку Джек Деніелса, а іншою погладжуючи свого собаку, я пропалювала поглядом стелю. Від цього настільки захопливого заняття мене відволік дзвінок у двері. Ну і кого ж чорти принесли о дев'ятій годині ранку? Я насилу встала з ліжка, і трохи похитуючись, попрямувала до передпокою. Відкривши двері, я трохи очманіла, побачивши там свого батька.

- Ну, здрастуй, Камілло, - сказав він, пропалюючи мене холодним поглядом своїх сіро-блакитних очей. О чорт, він явно незадоволений тим, що бачить. Ну а що поробиш? Мені, якщо чесно, все одно, що він про мене подумає. Думка батька перестала мене турбувати в шістнадцять, коли я отримала травму, яка назавжди змінила мого батька, і він просто відвернувся від мене. Я зруйнувала всі його плани, коли не змогла потрапити до збірної. 

- Ну, привіт, тату. Чого тобі?

- Та так, хотів зайти, навідатись в гості. Усе-таки давно не бачилися.

- Та невже? Ще скажи, що скучив.

- Камілло...

- Що? Я вже не маленька дівчинка, яка боїться, коли ти підвищуєш на неї голос через те, що вона знову облажалася. І взагалі...Навідатися в гості? Говориш так, ніби тобі небайдуже. Чи ти вже забув власні слова? Як же ти тоді сказав? Отак, пам'ятаю: "Ти не гідна бути моєю дочкою!". Ось, що ти сказав мені того дня. 

- Послухай, люба, ти ж розумієш, що засмутила мене тоді. У мене було стільки планів, а твоя травма... Вона все зруйнувала.

- Ніби я винна в тому, що зруйнувала твої плани! Говориш так, ніби я зробила це на зло тобі, ніби спеціально зламала собі ногу. Так от, відкрию тобі великий секрет, тату, - ніхто від цього не застрахований. З кожним може трапитися таке. Без різниці, чи то дочка фермера, чи то син президента країни. Від цього ніхто не застрахований. 

- Мабуть, ти маєш рацію, - важко зітхнув він, чим дуже здивував мене. Він рідко погоджувався зі мною, і завжди ставив на місце. А тепер він просто визнав, що я була права? Ні, тут щось не так. Безперечно. 

- Так, досить вже! Перестань розігрувати комедію, і просто скажи, що тобі від мене потрібно. 

- Камілло...

- Що? Не маленька вже. Я ж бачу, що тобі точно щось потрібно від мене. Та й ти б не прийшов просто так. 

- Як ти здогадалася?

- Давай поговоримо начистоту. Щоразу, як я з тобою сперечалася з тобою, і доводила тобі свою точку зору, ти завжди доводив протилежне. Ти завжди наполягав на тому, що я неправа. І ось зараз ти вперше в житті погодився з моїми словами, немов це реально правда. Як на мене, тут усе ясно, як день. 

- Що ж, мушу визнати, ти мене розкусила. Я хотів повечеряти з тобою.

- Вибач, але я на це не поведуся. Життя з тобою навчило мене того, що завжди є якийсь підступ. 

- Це просто вечеря, Камілло. От і все.

- Ну, якщо це просто вечеря, значить, я можу піти в джинсах і...

- Буде краще, якщо ти одягнеш якусь сукню. Ми ж усе-таки йдемо в ресторан, як-не-як, - сказав він, чим тільки викликав моє роздратування.

- Значить, тобі доведеться почекати, - буркнула я, впускаючи його у квартиру. Він одразу ж почав озиратися на всі боки, скануючи своїм проникливим поглядом мою скромну оселю. - Проходь на кухню, став собі чайник. Чай і кава на столі. Будь як удома, - останню фразу я вимовила з болісною посмішкою, оскільки це була неправда. Я вже бачила, що йому не подобається місце, в якому я живу. Але він не залишив мені іншого вибору, коли відвернувся від мене і я переїхала жити до своєї тітки, яка зрештою переписала потім свою квартиру на мене. Я знала, що він не зрадіє тому, що я тримаю у квартирі собаку. Хоча мені, якщо чесно, було абсолютно все одно, що він скаже з цього приводу.

Я дістала з шафи чорну сукню. Вона була простою, без рукавів, і декольте було не таким уже й глибоким, щоб виставляти всі мої принади напоказ. Швидко переодяглася, почистила зуби і злегка підфарбувала вії. Окинувши себе поглядом, я посміхнулася своєму відображенню в дзеркалі і взяла із собою клатч.

Щойно я з'явилася на кухні, батько одразу ледь не поперхнувся. Здивування в його очах до біса тішило мене. Я знала, чому він так відреагував. Адже він жодного разу не бачив мене в сукні. Він змушував мене носити штани, футболки, і спортивні костюми, поки я займалася плаванням. Звісно, що побачити свою доньку в чомусь іншому виявилося для нього несподіванкою.

- Ти... Ти маєш приголомшливий вигляд, - слова давалися йому важко, але я не могла не посміхнутися, коли він ковзнув оцінювальним поглядом по моєму тілу.

- Хм, тату, слини свої витри, - кашлянула я, привертаючи його увагу, і він одразу ж перевів погляд на мене. - Я ж твоя донька, а не одна з твоїх коханок, на яких можна так зухвало витріщатися, - розвернулася на підборах і пішла в передпокій. Накинувши зверху кашемірове пальто, я вийшла на сходовий майданчик, а потім дочекавшись батька, закрила двері на ключ.

Звісно ж, біля під'їзду на нас чекав лімузин, який незабаром привіз нас у центр. Я здивувалася, коли почула від водія, що невдовзі ми будемо коло ресторану "Portofino", оскільки сама тут часто бувала. Що здивувало мене ще більше, так це те, що в нас був столик на чотирьох, а отже, ми чекали на когось іще.