1

Друга зима без Локі особливо сувора до мешканців Йотунгейму. Інеїсті візерунки прикрашають не тільки вікна хатин і землянок: Анґрбода щоранку довго протирає дзеркала в будинку, а Хель прокидається раніше за всіх і майже годину сидить біля дрів, намагаючись запалити і зберегти вогонь у печі. Слабка її влада над стихією, далеко юній відьмі до батьківської могутності, але ніхто крім неї ні в їхньому будинку, ні в цілому поселенні не здатен впоратися із лютим морозом і вітрами, що залітають з усіх щілин, що гасять будь-який слабкий вогник.

Якими б стійкими йотуни не були до холодів, як би не боялися льодяної відьми та її дітей — але все ж багато хто приходить на уклін із проханням хоч трохи зігріти їхнє житло. Хель з радістю допомагає будинкам, де нещодавно народилися діти — знає, що вони сильніші за дорослих потребують тепла; без особливого задоволення - всім тим, хто раніше глузував з її родини. Але допомагає, і не просить за це плати, пояснюючи це тим, що їй потрібно тренувати майстерність. І тільки Анґрбода та брати знають, чому вона не відмовляє нікому. Тому що кожен начаклований, вистражданий з тепла власного серця вогник — це тонка магічна нитка, що з'єднує її з батьком. Єдиним, хто був для неї хоч колись по-справжньому важливим. Єдиним, кому вона нізащо не простить малодушного послуху волі Одіна. Єдиним, на кого вона з нетерпінням чекає щовечора і пристрасно проклинає до світанку.

— Він ще повернеться, мамо? — питає вона майже пошепки, щоб не розбудити братів, найхолоднішими ночами. Загорнувшись у хутра, притулившись до теплого боку Фенріра і впустивши в середину холоднокровного змія, Хель все одно не може зігрітися: крижана брила всередині, замерзла біль покинутої дитини, не тане — хоч всю себе на вогнищі спали.

— Повернеться, — незмінно відповідає Анґрбода. — Завжди повертається. Тільки чи доживемо ми до цього дня — не знаю.

***

Весняні вечори в будинку Анґрбоди не відрізняються різноманітністю. Щоразу відьма проводить дітей до кордону між Йотунгеймом і Асгардом. Щоразу невдоволено морщиться, спостерігаючи, як легко вдягається Хель — а та притискається до брата, величезного волохатого вовка, і запевняє, що з ним не замерзне. Фенрір завжди ходить із сестрою — а ось Йормунганд вважає за краще залишатися з матір'ю. Не любить змій морози, хай і ослаблі з приходом весни, та й не вірить у успіх походу. Тільки не говорить про те сестрі, щоб не злити її даремно.

Але іноді й Йормунганд вибирається з дому: ковзає стежкою, що занесена хуртовиною, прокладаючи шлях у кучугурах, допомагає Фенріру, якому через оберемки дров на спині не дуже зручно розривати носом і лапами снігові завали, а потім згортається кільцем навколо вогнища, що розвела Хель, і засинає під її тихі та сумні наспіви. Вона співає батькові, а Фенрір вторить їй мелодійним виттям - і обидва сподіваються, що він почує. Промайне в порталі знайома руда шевелюра або з шумом розсічуть повітря крила хижого сокола — і вогнище одразу спалахне яскравіше, відігріваючи не лише замерзлих дітей, а й увесь крижаний світ, морозна ніч стане веселішою, а непривітний зимовий ліс — затишнішим. Йормунганд не тішить себе марними мріями, але все ж таки любить іноді погрітися біля вогнища з братом і сестрою, насолодитися часом, який належить лише їм трьом: без суворої матері, без насмішок йотунських дітлахів і осудливих поглядів дорослих велетнів... без оманливо теплих посмішок батька. 

- Сьогодні він точно прийде! — Хель намагається заразити своїм ентузіазмом і матір із молодшими братами, але ті лише переглядаються похмуро і Анґрбода зітхає, висловлюючи загальну думку:

- Ти говорила так само й десять місяців тому. І двадцять. І сотню! Люба, він не забув шлях до нашого будинку. Якщо зможе чи забажає — сам дістанеться…

— Нехай бачать нас ворони Одіна Всебатька! — титул названого дядечка юна відьма вигукує, мов добірне прокляття. — Нехай він знає, що ми чекаємо! Що ми пам'ятаємо! Що йому так просто нас не розлучити! Не порвати зв'язок, якого в нього немає з жодним із вседітей!

Фенрір жваво відстрибує убік, ледь не перевернувши стіл: полум'яний стовп, що зародився в долоні сестри і вмить зметнувся до стелі, дивом не обпалив його хутро. Анґрбода реагує миттєво — лише краплі крижинок стікають з пальців Хель, дзвінко ударяючись об підлогу. Схвально посміхається, звично приховуючи легке розчарування — вона б воліла, щоб дочка опанувала йотунгеймську магію, але та виявилася такою ж бездарною в крижаному чаклунстві, як і її батько.

— Твій дар сильний, — каже вона, беручи Хель за руки і відчуваючи незвичний жар у її оманливо блідих і слабких долонях. — Але будь обережна, надумавши дражнити владику Асгарду. Батько впав у немилість саме через те, що має небезпечну магію. Не варто повторювати його долю. Незважаючи на всі його переваги, — відьма іронічно всміхається, — він не вартує таких жертв.

Хель не каже ні слова, але Анґрбода і так знає: переконати дочку дуже важко. У батька вона пішла не лише талантами, а й нескінченною впертістю. А могла б успадкувати набагато корисніші для виживання якості...

- Я не знаю, чи повернеться Локі. Не знаю, чи він пам'ятає ще про нас, чи повністю відданий новій сім'ї, чи сам прийняв таке рішення, чи Одін знайшов спосіб його обдурити. Я занадто мало про нього знаю, і не впевнена, чи він сам може дати відповіді. Але навіть якщо ні, - Хель здригається і намагається вирвати руки з рук матері, але Анґрбода тримає міцно, поки ще не все сказано, - навіть якщо ти більше його не побачиш, пам'ятай: ти потрібна нам. Мені, братам, собі самій. Не плати за слабкість батька власним втраченим життям.

Лише трохи забарившись, Хель киває - без тіні усмішки чи смутку на мертвотному обличчі. Вивільняється і м'яко кладе руку Фенріру на загривок.

- Це не слабкість, це боягузтво. Боязнь порушити клятву, дану Одіну, боязнь покинути цю його нову дружину бодай на одну ніч або боязнь нести відповідальність за власних дітей... Називай їх як хочеш, мамо, але тільки не перевагами. Я буду обережна, - твердо обіцяє вона. - Але ми маємо йти. Попри всі недоліки він усе ще наш батько. І ми будемо його чекати.