До Страху

ДО СТРАХУ

Великий супротивник світу,

Штовха його безмежно і спиняє,

Кожен день і ніч на щастя посягає.

Все жерти й жерти ти йому давай,

Буть може схоче сказать “бувай”,

Та не кожний добродій вуличний знає

Якій “жертві” зізнається в любові,

Потім та схоронить його у рові.

А йому самому за щастя її голубить,

Так-так, саме та ласка її трима:

Хто її не любить, вона ж така мила?

Ми всії люди, такі прості, такі дурні,

І всі гріти змія за пазухой грішили.

Не лячний той звір, поки не чекаємо що вкусить.

А як то ми самі його кусать примушуєм?

А як то своєй підозрою його лякаєм,

Коли пустить його час на волю відтягаєм?

Ми самі просим звіра захиститись,

Стільки даєм йому привід побитись.

Ми самі ростим тую дитину,

Даєм їй турботи картину,

А потім як той титан часу

Ліпимо з нього їстівную масу,

І думками про себе як свого спасителя

Ковтаємо ці каміння до наситнення.

Здається нема чого жахатись,

Бо змогли миї втриматись,

І так до чергової останньої смерті

А далі ще одне переродження

Замість нарештішного миру сходження.

Чи варта вона була того,

Коли навколо знову все впало?

Коли зруйнувати той прекрасний світ

Сьому проклятому звіру вкотре дозволили?

Тер наново видно тільки біль і кров:

Небожителі накинули на нас ще один моров.

Пальцюють у тебе і кричать:

“Це ти в усьому винуват!

Прокляв себе і нас до втрат!”

“А що я, я лиш звіра пригнорнув

І на волю занадто пізно відпустнув”.

Та ти не хтів його пускать і забувать,

Б’явся з’їсть тебе він тут же всп’ять,

Не за нього шлють на тебе стільки проклять,

А за те, що ти і є звір, який схотів себеє налякать.