ГЛАВА 9. ЗАКОН

До полудня наступного дня Ліора порушила три правила.

Перше — не передала повний протокол про здатність Тарена в загальний контур Реєстру.

Друге — звузила формулювання до «аномальної взаємодії з регенеративною системою», хоча знала, що це навмисно нечітко.

Третє — не вказала місце, де Тарен погодився лишитися до ранку.

Жодного разу вона не сказала собі, що захищає його. Вона захищала розслідування. Це було правдою. Не всією.

Начальник відомства, Орвен Даль, прочитав її проміжний звіт і постукав пальцем по третьому абзацу.

— Ви ніколи так не пишете.

— Як?

— «Аномальна взаємодія».

— Формулювання точне.

— Воно обережне.

— Це не злочин.

— У вас — майже.

Він підняв очі.

Орвен був смертним. Ліора завжди цінувала це в ньому більше, ніж хотіла визнавати: людина, яка знала, що її життя коротше за більшість тих, кого вона контролює, рідше плутала посаду з вічністю.

— Хто носій?

— Зовнішній консультант.

— Ім’я?

— Поки не даю.

Орвен відкинувся в кріслі.

— Ви розумієте, як це звучить?

— Так.

— І все одно не даєте.

— Так.

— Чому?

— Бо напад у Реєстрі означає, що хтось із доступом до закритої інформації реагує на наше розслідування. Поки я не знаю хто, передача імені носія може бути не службовою дією, а повідомленням цій стороні.

Орвен мовчав довго.

— Це серйозне звинувачення.

— Я нікого не звинувачую.

— Ви просто поводитесь так, ніби можете бути права.

— Це моя робота.

Він зітхнув.

— Двадцять чотири години.

Ліора не відреагувала.

— Потім або даєте мені повний протокол, або офіційно пояснюєте, чому не можете.

— Добре.

— І Ліоро.

Вона зупинилася біля дверей.

— Не робіть із процесу особисту моральну війну.

— Я не роблю.

— Саме тому кажу зараз.

Вона вийшла.

У кабінеті Калена на неї чекала папка з написом «Р-17».

— Звідки?

— Вейн мав копії частини фінансових документів. Банк віддав за вашим розпорядженням.

Ліора сіла.

Перші сторінки були нудні.

Найстрашніші документи часто були нудними. Оплата транспорту. Оренда віддаленого будинку. Медичні матеріали. Компенсації «спостерігачам». Потім з’явилися імена. Саель. Тор. Вейн.

І ще двоє високородних, яких Ліора знала особисто.

Один — із її власного дому. Не близький родич.

Двоюрідний дід її матері, давно мертвий. Ліора перечитала рядок.

— Кален.

Він підійшов.

— Бачу.

— Це не доводить участі.

— Ні.

— Міг бути юридичним представником.

— Міг.

— Або підписувати фінансування, не знаючи деталей.

— Міг.

Ліора подивилася на нього.

— Перестаньте погоджуватися.

— Я чекаю, коли ви закінчите робити це сама.

Вона відсунула папку.

— Добре.

У наступному документі було гірше. Протокол засідання.

Тема: «ризики спонтанної гібридизації та засоби контрольованого отримання порівняльних результатів». Не викрадення. Не примус. Не жінка. «Материнський носій». Ліора відчула нудоту. Не від слова. Від знайомості мови.

Ті самі механізми, якими право робило людей категоріями, тут використовувалися так чисто, що біль зникав зі сторінки.

— Є додатки? — спитала вона.

— Два вилучені.

— Ким?

— Реєстром. Код внутрішнього доступу той самий, що ми бачили у журналі.

Ліора завмерла.

— Велар.

— Ми не знаємо, що це його особистий код.

— Знаю.

— Ви зараз звучите як ви.

— Дякую.

— Це не комплімент.

Вона вже вставала.

До Реєстру вони не поїхали.

Замість цього Ліора запросила Велара Тейна в нейтральну кімнату відомства. Він прийшов вчасно. Сів. Побачив копії документів. Не здивувався.