ГЛАВА 6. ТРЕТЯ СМЕРТЬ

Лемар Вейн колись навчив Ліору, що закон не має любити людей.

Їй було двадцять три, вона ще плутала принцип із формулюванням і сперечалася з викладачами так, ніби вони були обвинуваченими.

Вейн тоді сказав:

— Якщо закон вас любить, прокурорко Вейрен, вам варто перевірити, кого він у цей момент не бачить.

Через сорок років він стояв за кафедрою на її службовій атестації.

Через сто — підписував рекомендацію на її першу складну справу.

Тепер лежав на підлозі власного кабінету.

Темна ділянка була не біля ключиці.

На долоні.

Ніби він сам щось узяв.

Ліора стояла біля дверей і не заходила ще три секунди довше, ніж вимагала процедура.

Кален не сказав нічого.

За це вона була йому вдячна.

— Первинна фіксація? — спитала вона.

— Завершена. До тіла торкався тільки домашній лікар. Жодної родової процедури не починали.

— Хто знайшов?

— Секретарка.

— Де вона?

— В сусідній кімнаті.

Ліора нарешті зайшла.

Тарен уже був усередині.

Він приїхав раніше, бо гонець знайшов його на півдорозі від болотної громади. На ньому ще був дорожній бруд. Він не дивився на Ліору, коли вона наблизилася.

— Не торкалися? — спитала вона.

— Ні.

— Що бачите?

— Поки що те саме, що ви.

Це було не зовсім правдою.

Вона вже знала його достатньо, щоб бачити різницю між «не знаю» й «не скажу».

— Тарене.

Він підняв очі.

Тут, поруч із мертвим Лемаром Вейном, його мовчання раптом стало особистим.

— Я ще не закінчив огляд.

— Це не відповідь.

— Я знаю.

Ліора відчула, як у ній щось затверділо.

Не grief. Для нього буде місце пізніше.

Робота мала свою жорстокість: якщо дати болю назву надто рано, він починав диктувати висновки.

Ільма підійшла з приладом.

— Залишок активніший, ніж у двох попередніх.

— Чому?

— Не знаю. Можливо, смерть свіжа. Можливо, інша поверхня контакту. Можливо, третя причина, якої ми ще не бачимо.

Ліора кивнула.

Ільма подивилася на Тарена.

— Ти щось бачиш?

Він присів біля руки Вейна.

— Так.

Ліора чекала.

Тарен мовчав.

— Що саме?

— Тут є болотна сіль.

— Справжня?

— Так.

Кален підняв голову від записів.

— Та сама, що в смолі в Саелів?

— Схожа.

Ліора спитала:

— Її можна було принести навмисно?

— Звісно.

— Вона потрібна механізму смерті?

Тарен подивився на неї.

— Не знаю.

Вона повірила слову.

Не паузі перед ним.

На полиці за столом стояли книги, які Ліора пам’ятала з його кабінету ще студенткою. Вейн не міняв порядок роками. Право, історія договорів, заборонені магічні практики, спадкові конфлікти.

Одна полиця була порожня посередині.

— Тут щось забрали.

Кален підійшов.

— Може, він сам.

— Секретарка знає порядок.

Секретарку звали Дора. Вона плакала тихо й сердито, ніби сльози теж були порушенням службового дня.

— Папка, — сказала вона. — Тут мала бути сіра папка.

— Яка?

— Стара. Пан Вейн діставав її вчора після обіду.

— Назва?

— Не було на корінці.

— Звідки вона?

— З приватного архіву. Я не мала доступу.

Ліора відчула холод під грудьми.

— Хто приходив сьогодні?

— Один чоловік.

— Ім’я?

— Не записався. Пан Вейн сказав пропустити.

— Ви бачили його?

— Так.

— Опишіть.

Дора замислилася.

— Високий. Темне волосся. Молодший, ніж пан Вейн. Значно. Але...

— Що?

— Мені здалося, я його десь бачила.