ГЛАВА 3. ДРУГИЙ СЛІД

Тарен не любив столицю вранці.

Увечері вона хоча б чесно пахла собою: вугіллям, мокрим каменем, жиром із кухонь, кінським потом, дорогими парфумами й каналами. Вранці все це намагалися змити, ніби місто мало репутацію, яку можна врятувати відром води.

Він ішов до державної лабораторії пішки, хоча за контрактом йому належала карета.

Карета означала водія.

Водій означав людину, яка пам’ятатиме, де він вийшов.

Останні двадцять років Тарен не думав про такі речі щодня. Саме тому думав про них тепер.

У кишені лежала маленька пластинка з дозволеною копією рисунка першого зразка, яку Ільма видала офіційно.

Він уже дивився на неї тричі.

Нічого нового не з’явилося.

Це не заважало йому дивитися знову.

В дитинстві тітка Рава вчила його не вірити речі тільки тому, що вона повторилася.

«Сім однакових слідів не роблять із помилки закон», — казала вона, витягаючи його за комір із багнюки, куди він поліз перевіряти, чи справді очерет завжди росте проти течії.

Тарен тоді не знав, що вона не була йому тіткою.

Тепер не знав, ким була.

В лабораторії Кален зустрів його з пиріжком.

— Не беріть, — сказав слідчий.

— Чому?

— З цибулею.

— Я їм цибулю.

— Тоді беріть.

Тарен взяв.

Кален подивився на нього майже з повагою.

— Прокурорка Вейрен не їсть у лабораторії.

— Добре, що я не прокурорка Вейрен.

— Вона теж так думає.

Ліора увійшла в цей момент.

Її погляд спочатку впав на папери. Потім на Тарена. Потім на пиріжок.

— Кален.

— Я попереджав.

— Не про цибулю.

— А.

Він простягнув їй нову папку.

— Маємо другу смерть.

Тарен перестав жувати.

Ліора вже читала.

— Хто?

— Евріан Тор. Дім Тор, північний квартал. Безсмертна лінія підтверджена. Знайдений у власній бібліотеці сорок хвилин тому.

Ліора закрила папку.

— Після смерті щось проводили?

— Ні. Родина чекає вас.

Тарен поклав недоїдений пиріжок на папір.

Ліора глянула на нього.

— Це мій протокол.

— Він чистий.

— Він із цибулею.

Кален забрав протокол разом із пиріжком.

У домі Тор не було паніки.

Було гірше.

Все вже встигло стати організованим.

Слуги стояли на своїх місцях. Двері в житлове крило були закриті. Член родини з перснем старшого дому зустрів Ліору в холі й говорив так, ніби обговорював борговий спір.

Тарен дивився не на нього.

На підлозі біля сходів були свіжі краплі воску.

Не свічкового.

Ритуального.

— Хтось уже щось робив? — спитав він.

Представник дому Тор уперше помітив його як людину.

— Ви хто?

Ліора відповіла раніше:

— Зовнішній експерт. І це було питання до вас.

— Наш ритуаліст підготував ритуальну кімнату, але нічого не починали.

— Чому віск тут?

— Носили печаті.

Тарен нахилився до плями.

Справді. Чиста робота. До смерті не стосувалася.

У бібліотеці Евріан Тор сидів у кріслі, ніби заснув під час читання. Якби не шия.

Там була та сама темна ділянка.

Менша.

Тарен не підійшов одразу.

Ліора вже віддавала розпорядження: фіксація, окремий журнал доступу, жодних сімейних ритуалістів до завершення первинного огляду.

Вона працювала швидко й не голосно. Їй не треба було підвищувати голос, щоб люди звільняли простір.

Тарен подумав, що це теж форма магії, тільки її не записували в реєстр.

Ільма присіла біля тіла.

— Бачите?

— Бачу.

— Те саме?

Він підійшов ближче.

Ні.

Саме це було найгірше.

Зовні — майже те саме: темний спечений край, мінеральна крихта, органічний компонент. Але всередині рисунок ішов інакше, не по-болотному.

Тарен відчув у роті старий смак заліза. Батька він не знав, а Рава на питання про походження роками відповідала так, що після розмови він знав не більше, ніж до неї.