ГЛАВА 2. БОЛОТНИЙ ЧОЛОВІК

На третю годину сну Ліора прокинулася від того, що хтось надто ввічливо стукав у двері.

Так стукали або слуги її матері, або люди, які приносили погані новини й хотіли мати свідків, що вони не вдерлися без дозволу.

Вона сіла, не розплющуючи очей.

— Якщо дім Саель згорів, нехай догорить.

За дверима помовчали.

— Це Кален.

— Тоді заходьте.

Він увійшов із папкою, мокрим коміром і запахом ранкового дощу. За вікном тільки починало сіріти.

— Центральна лабораторія підтвердила, що зразок не схожий на жоден стандартний ритуальний опік у їхньому каталозі. Ільма дала три прізвища польових майстрів.

— Живих?

— Усіх трьох.

Ліора встала й потягнулася до халата.

— Уже добре.

— Один у горах. Другий не бере державні замовлення після історії з митницею. Третій у столиці.

— І що з ним не так?

Кален перевірив перший аркуш.

— Нічого, що можна офіційно записати.

— Тобто багато.

— Його звати Тарен Мір. Ліцензія чинна. Польові роботи — поховальна, залишкова, ґрунтова магія, очищення місць старих обрядів, ідентифікація підроблених болотних знаків. Двічі працював на державу як зовнішній консультант. Один раз відмовився підписати висновок, який уже підготував замовник.

Ліора зупинилася з рукою на поясі халата.

— Чому?

— Бо вважав висновок неправильним.

— І що було?

— Виявилося, що він мав рацію.

Тепер вона прокинулася остаточно.

— Викликайте.

— Уже.

— Кален.

— Ви б усе одно сказали, щоб я це зробив.

— Так.

Він задоволено кивнув, ніби виграв щось маленьке й дурне.

Тарен Мір з’явився о дев’ятій сорок дві, на дві хвилини раніше від часу, який йому дали, і з кошиком.

Ліора дивилася на кошик довше, ніж хотіла.

Він був плетений, темний від старого воску, з двома шкіряними ручками. Не валіза, не футляр для інструментів, не коробка зі знаком гільдії.

Кошик.

— Це все? — спитала вона.

Тарен глянув униз.

— Ні. Ще пальто.

Кален кашлянув у кулак.

Тарен зняв пальто й передав черговому. Під ним не було нічого демонстративно «болотного», чого Ліора чомусь очікувала всупереч власному розуму: проста темна сорочка, жилет із багатьма внутрішніми кишенями, добрі черевики, на манжеті пляма від смоли.

Він був не молодий. Не старий. Приблизно її віку на вигляд, що для людини нічого не означало, а для безсмертної — ще менше.

— Тарен Мір?

— Так.

— Старша прокурорка Вейрен.

Він кивнув рівно настільки, наскільки вимагав службовий етикет, і не зробив того другого, зайвого напівпоклону, який люди часто додавали, коли впізнавали її рід.

Ліора помітила.

Не вирішила, чи їй це подобається.

— Вам пояснили умови залучення?

— Частково.

— Які саме?

— Є невідомий залишок у справі смерті високородного безсмертного. Центральна лабораторія не класифікувала його. Мені дозволено оглянути зразок і місце, якщо воно ще збережене. Я не маю права забирати матеріал, робити власні копії без дозволу чи обговорювати побачене поза справою.

— Добре.

— І оплата погодинна.

Кален опустив погляд.

Ліора сказала:

— Оплата буде за контрактом.

— Я тому й прийшов.

Це було сказано без виклику. Саме це дратувало більше, ніж могло б.

У лабораторній кімнаті Ільма вже розклала три герметичні пакети. Тарен не торкнувся жодного.

Спершу він попросив список того, чим зразок уже перевіряли.

Потім — час вилучення.

Потім — хто саме збирав частинки з підлоги.

Ліора стояла біля столу й відчувала дивне, майже непристойне полегшення. Він не почав із легенд. Не попросив свічок. Не сказав, що «болото пам’ятає».

Ільма простягнула йому копію протоколу.

— Я відокремила органічну й мінеральну фракції настільки, наскільки могла без руйнування структури.

— А це дарма.

Ільма повільно підняла голову.

Ліора майже фізично відчула, як у кімнаті з’явився ще один конфлікт.

— Чому? — спитала криміналістка.

— Бо в таких залишках іноді важливе саме зчеплення.

— У яких «таких»?