ГЛАВА 1. МЕРТВИЙ БЕЗСМЕРТНИЙ

— Він упав біля вікна близько другої.

— Ви бачили, як він упав?

Керуючий домом Саель замовк.

До цієї миті він говорив упевнено. Не надто швидко, без метушні, з тією особливою рівністю голосу, яку добре оплачуваний персонал високородних родин відпрацьовував роками. На запитанні Ліори ця рівність дала тріщину.

— Ні. Його знайшла покоївка.

— Тоді звідки друга?

— Вона сказала...

— Що саме вона сказала?

Керуючий перевів погляд на чоловіка біля дверей. Представник дому, вирішила Ліора ще під час входу. Не родич. Досить високий статус, щоб не стояти разом зі слугами, недостатній, щоб хтось приніс йому стілець.

— Що о другій принесла воду, — відповів керуючий. — І знайшла його.

— Це вже інше.

Ліора зробила позначку на полях первинного протоколу.

О другій знайшли тіло.

Коли він упав, вони поки не знали.

У кімнаті було забагато людей для місця, де ще не встановили навіть час події. Двоє лікарів, судовий реєстратор, магічна криміналістка, двоє службовців дому, слідчий прокуратури Кален, чоловік із внутрішньої безпеки Саелів і жінка в темно-синьому домашньому вбранні, яка нікому не представилася, бо не мусила.

Ліора знала її.

Сарін Саель. Молодша сестра мертвого.

Біля дальнього вікна лежав Арден Саель.

Реєстратор уже закінчив первинну фіксацію; після неї під тіло підклали робоче полотно. Далі його не переносили. Добре. Хтось тут принаймні пам'ятав, що родинний герб на стіні не скасовує процедуру.

— Хто торкався до нього до прибуття лікаря?

— Я, — сказав керуючий.

— Навіщо?

Його погляд ковзнув до тіла.

— Перевірив пульс.

— Де?

— На шиї.

— Ще?

— Покоївка торкалася плеча. Пані Саель...

— Я перевернула його, — сказала Сарін.

Голос у неї був хрипкуватий, не від сліз. Вона, схоже, вже кілька разів повторювала те саме.

Ліора повернулася до неї.

— Він лежав обличчям униз?

— На боці. Я хотіла зрозуміти, що сталося.

Це було розумно. І водночас означало, що первинне положення тіла вони мали лише зі слів покоївки.

— Хто ще?

Ніхто не відповів.

Кален, який стояв трохи осторонь, підняв два пальці.

— Службовець дому накривав його пледом. Плед уже вилучений.

Представник Саелів тихо видихнув.

Ліора не дивилася на нього.

— Хто дозволив накрити?

— Ніхто, — сказав керуючий. — Це було...

Він не закінчив.

Людяно, напевно. Недоречно для протоколу, але зрозуміло.

Ліора записала й це.

На столику біля дверей стояв чайник. Хтось приніс його вже після смерті й забув розлити чай. Поряд лежали дві складені серветки, срібна ложка і маленька тарілка з лимоном. У Саелів навіть потрясіння входило в кімнату через правильний посуд.

— Покоївку окремо, — сказала Ліора Калену. — Керуючого окремо. Нікого більше не опитувати в цій кімнаті.

Представник дому нарешті втрутився.

— Прокурорко Вейрен, персонал уже дав внутрішні пояснення нашій безпеці.

— Я бачила.

— Тоді, можливо, немає потреби...

— Є.

Він почекав продовження.

Ліора його не дала.

Кален уже відчинив двері й жестом покликав молодшого слідчого з коридору. Керуючий пішов без заперечень. Перед виходом він ще раз глянув на Сарін, ніби хотів отримати дозвіл залишити її саму серед чужих.

Сарін не помітила або не показала, що помітила.

— Пані прокурорко, — сказав представник дому тихіше, — до встановлення характеру події я мушу просити обмежити доступ.

— Він уже обмежений.

— Я маю на увазі зовнішніх людей.

— А я — всіх.

Він замовк.

Не образився. Це Ліора відзначила майже автоматично. Образа була б особистою реакцією; він працював. Як і вона.

— Скільки людей уже знають? — спитала Ліора.

— Про смерть?

— Про те, що ви називаєте смертю.

Тепер погляди змістилися до тіла.

Цього слова в кімнаті уникали дивно старанно.

Сарін сіла у крісло біля стіни.

— Мати знає, що з Арденом щось сталося. Я не сказала більше.

— Рада дому?

— Двоє.