Якою була ваша найкраща подорож в житті? Це була поїздка на море? Чи до туристичної Європи? Чи до бабусі в село? Пам’ятаєте, ті відчуття під час подорожі? Напевно, це було чудово.
В моєму житті не було багато подорожей, але все ж, одна була справді неймовірною. Як же не терпиться розповісти про неї, але водночас, трохи лячно, бо я розкрию вам карти свого минулого.
Одним ранком я прокинувся з надзвичайним головним болем, адже минулої ночі, я із друзями щось святкував, навіть, не пам’ятаю, що то за вечірка була, чи то День народження знайомого чи то холостятський вечір, загалом, я просто тікав від буденності древнім способом – випивка, веселощі, дівчата.
В тей же ранок, дивлячись, на себе в дзеркало, я ледве бачив свій силует навпроти. Моя зачіска нагадувала їжака з цирку, а обличчя…, здавалося, воно взагалі відсутнє. Я подивився на свої руки - вони нагадували пікселі (як на картинці в телефоні з жахливою якістю) які почали розсипатися. Моє тіло стало невагомим, мені здалося, що я злетів до стелі, я подивився вниз щоб розгледіти свої ноги, але знову пікселі, ледь помітні, які чи то розсипаються чи то мерехтять. Далі, ще мить, і я опинився в якомусь дивному місці, не маючи тіла і змоги вимовляти звуки, залишився лише мій розум. Все ж, я вирішив розвідати, що за дивна місцина.
Я ринув повз слизькі високі рожеві скелі, секунда, я провалився, і тут перед моїм взором постає маленький хлопчик в парку який старається робити свої перші кроки, такий усміхнений, що аж видніються два молочних зуба, от і впав, плач, батьки піднімають малого і тішаться за перші дитячі кроки.
Таке дивне відчуття було в мене в той момент, щось знайоме і забуте водночас. Очі, я впізнав ті мамині очі, то були мої батьки, а той маленький хлопчик, ох, невже то був я?! А мої батьки, такі молоді, щасливі, справжні. Душевний момент. Жаль, що ми не пам’ятаємо власного раннього дитинства, щирість і відкритість цьому світу.
Після моменту ностальгії я зрозумів, точніше здогадувався, що я подорожую власними спогадами. В той момент, коли я над цим замислився знову опинився серед рожевих скель, тут я обернувся, роздивився і «о-о-о ні, це ж мій мозок».
Все ж, я пішов розвідувати його глибини. Пройшов трошки далі і знову провалився, немов у прірву.
Я побачив знайомі стіни, коридор, це був мій дитсадок. Я завжди пам’ятав уривки з того періоду свого життя, але так дивно спостерігати за собою, малим замкненим хлопчиком, який сам, окремо від інших дітей, сидів і грався з конструктором. І тут до мене підходить маленька світловолоса дівчинка, схожа на фею, сідає поруч і теж грається з конструктором. Дружба без слів. Які ж все-таки діти смішні.
В цей момент я замислився про свій підлітковий період, ще мить і я вже був біля батьківського будинку. Цікаво, що перед цим я не повернувся до скель власного мозку, але дається я зрозумів як все працює.
Ох, ці відчуття, коли побачив себе підлітком, скуйовджене волосся, рвані джинси, кеди. Так-так, це саме той період пошуку себе. Відразу згадав як я любив слухати рок-музику і метал.
Я побачив себе, який заходить додому і на питання матері чому так пізно повернувся зі школи, різко грубо відповів «не твоя справа», а на спробу матері поговорити зі мою вона почула грубе «відвали». Не розумію як?! Як я міг так поводитися з найріднішою людиною в житті ?!
Насправді, був я аж ніяк не в школі, замість неї ходив з хлопцями до старих нежилих будинків, де ми пили пиво (а іноді щось і міцніше), а перед цим на спільні з хлопцями гроші купили трави, я ж навіть не хотів її курити, але бути «не таким» в компанії, на той момент, було ще гірше. Ми слухали важкий рок і говорили про дівчат, точніше, прикрашали свої розповіді про стосунки з ними. Насправді, ми були звичайними хлопчиська ми з бажанням швидше подорослішати.
А от вдома мене ніхто не розумів, точніше я сам собі це постійно говорив.
Бачу маму, ці сині очі, такі ширі. Питає мене як мені борщ, а у відповідь почула «що за фігню ти готуєш?». Як же боляче, як боляче їй це чути, як боляче мені було ща цим спостерігати. Мені хотілося кричати «придурок, що ти кажеш?! Негайно попроси вибачення!», але я був лише непомітним розумом без тіла і здатності говорити.
Тут, в гості до нас завітала сусідка, це та сама білявка фея з дитячого садка, як же я засоромився коли вона зайшла, навіть привітатися нормально не зміг. Вираз мого підліткового обличчя різко змінився почервонінням на щоках і я просто пішов до себе в кімнату, не маючи сміливості говорити з феєю.
Моя кімната була обклеєна плакатами різних рок-музикантів, деяких із них я навіть не знав, головне щоб плакат все одно висів. А столі в мене стояла табличка з написом : « той хто не має цілі і шляху – не достойний мати ім‘я», цю фразу зажди говорив мій дідусь, і я був гордий за те, що вибрав ціль – стати музикантом.
Спостерігаю за собою, бачу як йду включати музику, я вже очікував на важкі баси, аж тут лунає група «Руки вверх», музика початку 2000х. Так, згадав, що і не тільки рок мені подобався, але зізнатися друзям в тому, що тобі довподоби ще й попса, це було мов лицем в багнюку. Стало смішно за цим спостерігати, але то був мій особливий період. Мені завжди подобалась різна музика, поєднання стилів та епох.
От я вже беру в руки гітару, чую знайомі акорди, як же я любив свою гітару. Так цікаво спостерігати збоку як ти старається щось придумати, якусь мелодію, хочеться підійти допомогти, сказати давай так, ще трошки і все вийде. І тут в кімнату заходить батько, йому не дуже подобалась моя гра, точніше йому не подобалось, що я ставив в пріоритет гру на гітарі, а не навчання в школі. От він мені говорить: «де ж твої мізки, музикант ? Думаєш цим гроші заробиш? Йди вчись, може хоть так в люди вийдеш.» . На що у відповідь почув : «я сам знаю, що роблю, не чіпай мене!». А далі батько сказав: «давай сюди щоденника, музикант». Коли батько тримав в руках в руках щоденник, я спостерігав за своїм виразом обличчя, адже розумів, що позитивних оцінок кіт наплакав, а незадовільних балів вистачає. І тут батько нічого не кажучи дає мені ляпаса моїм же щоденником, промовляючи: «ну що музикант, догрався?!», після цих слів вщент розбиває мою гітару об підлогу. Мої сльози не знали меж, мені важко було повірити, що від моєї гітари залишились нікчемні уламки і порвані струни. Важко було спостерігати за цією ситуацією, і дивитися як в майже дорослого хлопця течуть дитячі сльози, сповнені розчарування та максималізму, який не дозволяє йти на контакт з дорослими. Хотілося підійти і обійняти самого себе, саме так, адже я побачив свою ще не сформовану душу, яка шукає своє призначення.
Стало важко за цим спостерігати, згадав свої студентські роки, і як ви вже здогадуєтесь вмить опинився саме в той час. Як очікували батьки та родичі я вступив на юридичний факультет, не те щоб я сильно хотів, але сказати, що не хотів теж не правильно, після закінчення школи я ще не знав чого хочу, а вступити до університету діло «святе», тому й пішов саме цим прописаним шляхом.
Другий день після випусконого вечора, бачу себе підтягнути молодим юнаком з квітами, біля знайомого під’їзду чекаю на когось, п’ять хвилин, і виходить вона світловолоса фея. Так, все ж таки за роки я наважився з нею поговорити і на той момент ми були парою. Вона просто неймовірна, смішна і водночас розумна, ніжна і легка. Не знаю як я виглядав в той момент, бо мій блукаючий розум спостерігав лише за нею.
Ми гуляли в парку, і от я їй розповів про чудову пропозицію працевлаштування в юридичній фірмі, на, що фея відповіла: « тобі ж не подобається ця діяльність, навіщо погоджуватись?». І тут я у відповідь: « ти знущаєшся?! Це ж одна з найкращих фірм, може ти мені просто заздриш?». Що ж ти мелеш – думав я, спостерігаючи за цим, як так можна говорити дівчині яку кохаєш?? «Пробач, просто я думала, що ти вибрав для себе інший шлях, все ж таки освіта, ще нічого не вирішує, ти ж мені казав, що будеш музикантом». У відповідь на що я сказав: «музика це лише невелике хоббі, а гарне життя потребує матеріальних вкладень». Фея з невеликим розпачем сказала: «я з тобою згодна, головне не втрачай себе». І тут у відповідь грубе: « мені не подобається як ти говориш». Но що фея сказала: «незважаючи ні на, що я тебе кохаю». І тут пауза, мовчання, погляди в один одному в очі, і моя відповідь: «просто йди». Просто уявіть цю ситуацію, як так? Придурок що ж ти говориш, ти теж її кохаєш, як можна бути таким слабким?? Ох, як же мені хотілось в той момент кричати, дати собі ляпаса, та ні, врізати по морді. Я спостерігав за феєю, вона йшла з білими квітами, в її очах не втрималися сльози і падали на квіти, здавалося немов ранкова роса осіла на них. Знову відчув біль, розпач, як же я міг так вчинити, мені просто забракло сміливості, такі слова я майже ніколи не говорив, для мене це прозвучало дико і незвично,, але моєму нвчинку все одно не має виправдання.
Я не хотів більше спостерігати ща цим всім, хотів вибратися звідси. Але опинився серед рожевих скель свого мозку, мені хотілось плакати, кричати, кажуть, що чоловіки не плачуть, ще й як плачуть! Я розумів, що в той самий момент, я відмовився не тільки від мрії, а і від кохання всього свого життя. Згадую слова свого дідуся: «хто не має цілей і шляху – не достойний мати імя». Так, я був безіменним суб’єктом.
Я не знав чого мені хотіти і що робити далі, чи йти далі цим же шляхом, чи в момент все змінити. Ці роздуми перенесли мене до моєї квартири. Бачу себе, дещо поправився, вираз обличчя серйозніший. Згадав, це день останньої вечірки, не думав, що я виглядаю саме так, в дзеркалі відображення дещо краще. Цей сум, ці роздуми, які влітають в голову, у вільний від роботи час.
От дзвінок, запрошують на вечірку, я відмовився. Пішов до магазину купити пива, і бачу її, фею, таку ж усміхнену і легку, а поруч з нею маленька дівчинка, так схожа на фею. І радісно і боляче стало в той момент. Я взяв до рук телефон і сказав друзям: «скоро буду». А підійти до феї? Спитати як справи? Чому завжди ця слабкість?! Більше не можу, все, досить.
Я повернувся до скель власного мозку і більше ні про що не думав, я не знав хто я є і відчував себе ніким і нічим.
Тут, я відчув біль, неймовірний головний біль, відчув таку важкість, роздивися навкруги – моя квартира, ледь підняв руку, моє тіло знову при мені, з надзвичайними зусиллями, встав з підлоги, подивися на себе в дзеркало – волосся все ще було схоже на їжака, а очі ще не зовсім відкрились. Але внутрішній голос мені говорив – пора діяти!
Душ, одяг, парфуми, я вже на вулиці біжу за квітами для мами, по дорозі говорю з батьком по телефону і розказую який гітара чудовий інструмент, і що обов’язково його теж навчу декільком акордам і обіцяю, що скоро до них навідаюся. .
А фея, моя кохана фея обов’язково дізнається, що я її кохаю, я вже написав для неї пісню.
Ось такою була моя подорож, під час якої я не спробував екзотичної гастрономії, не катався на атракціонах, не фотографувався біля відомої архітектури, але навчився казати «я люблю», «я кохаю».
Я кохаю тебе, фея. Я люблю вас, батьки. Я люблю тебе, життя.
До речі, мене звуть Андрій.
Відредаговано: 30.05.2018