РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ.

Аеродром, який знайшов для нас Брайан, був десь за далекими околицями Майамі.

Хлопців у джипі звали Грант та Стів, їм було років по двадцять п'ять. Перший, темноволосий, виявився пілотом, другий, рудий – інструктором з парашутної акробатики. В обох були мужні риси обличчя забіяк часів завоювання Дикого Заходу. Я подумала про те, що американки під час вагітності, напевно, дивляться по телевізору занадто багато вестернів – і діти народжуються схожими на тих самих кінозірок. А у нас, в Україні, мабуть скоро всі діти будуть схожі на Сердючку з Поплавським...

Авіатор сів поруч із Брайаном, а я влаштувалася на задньому сидінні між хлопцями. Ми помчали на аеродром, ввічливо зупиняючись перед кожним пішоходом, що хотів перетнути вулицю.

Я всю дорогу весело балакала з рудим Стівом, реготала, мацала його м'язи і показувала свої. Майклу мабуть здавалося, що ми знайомі багато років – щось на зразок коханців, які розлучилися друзями, а тепер зустрілися, і він незадоволено пглядував на нас в півоберти. Грант участі в розмові не брав, він жував гумку в суворій задумливості. Американці подарували людству новий спосіб вираження своїх почуттів і думок – за допомогою щелеп, які жують гумку. Напевно, є такі, які взагалі ніколи не говорять, а спілкуються виключно цмокаючи, плямкаючи, прискорюючи або сповільнюючи ворушіння щелеп, а в особливих випадках видуваючи гумову бульбашку з рота.

На аеродромі на нас вже чекала заправлена ​​«Сесна» – одномоторний спортивний літак, різнокольоровий, як майка вболівальника. У багажнику джипа виявилися три синьо-жовтогарячі парашути і велика сумка зі спорядженням. До кожного парашута за допомогою липучок були паралельно прикріплені по дві таблички. На верхній табличці значилося ім'я того, хто стрибає, а на нижній, того, хто складав парашут. Виглядало це так:

Mr. Stark Mrs. Stark

Steve B. Welles Steve B. Welles

Я зі сміхом показала на свою табличку і поставила Стіву грайливе запитання, в якому йшлося про те, в якому положенні той вважає за краще займатися сексом. Це було сказане доволі голосно, спеціально для Авіатора, щоб він почув. І я думаю він почув. А Стів почервонів так, що обличчя його стало багряним, а руде ластовиння - фіолетовим, потім він віддер липучки і, демонструючи свої вподобання, поміняв таблички місцями. Усі засміялися, а Грант життєрадісно захлюпав жуйкою. Майкл теж почервонів, підхопився, й демонстративно повернув наліпки на місце, не промовивши ані слова…

Скоріш за все, бажанням Авіатора було відшмагати мене прямо тут, на очах у всіх першим ліпшим предметом, що трапиться під руку, запхати в джип до Брайана і попередити, щоб до його повернення духу мого в готелі не було! Він, звичайно, так і зробив би, але втримався, бо розумів: він сам запросив мене, і все це – востаннє. А заради останнього стрибка можна й потерпіти.

Хлопці перенесли парашути до літака. Грант сів у кабіну, а ми – в салоні, на укріплених уздовж корпусу лавах. Мотор запрацював – і весь корпус дрібно затремтів. Літак заревів і повільно покотився до злітної смуги, Брайан, радісно посміхаючись, махав нам волохатою лапою. Їм би на рік когось з наших “президентів” – подивилася б я, куди вони засунуть ці свої знамениті американські «смайли»!

Літак майже непомітно відірвався від злітної смуги, потім різко ліг на праве крило. Я, щоб зберегти рівновагу, схопила Стіва за шию і не відпускала доти, доки літак не набрав висоту. Ми продовжували весело балакати, через шум буквально всовуючи губи у вухо один одному. 

Летіли ми більше години і приземлилися, коли сонце вже сідало. Знайдений Брайаном аеродромчик справді розташовувався край величезного кукурудзяного поля. Тут же ж стояла казарма, складена із жовтих панелей-сендвічів і вкрита темно-червоною пластиковою черепицею. Як пояснив Стів, тут двічі на рік проходять збори слухачів льотних академій, але решту часу казарма пустує. Жодної охорони я не виявила. Це ж треба так народ видресувати – у нас би все давно розтягли на “хазяйскі потреби”! Я побачила, як Авіатор попрямував до заростів кукурудзи.

– Гей, солоденький, – крикнула я. – Далеко не відходь – у кукурудзі водяться монстри! Вони їдять власників авіакомпаній!

Стів радісно заіржав, а Грант зробив страшні очі і випустив з рота велику рожеву бульбашку. Він саме встановлював на траві маленьку переносну жаровню, а Стів звільняв від поліетиленової упаковки спеціально куплені в супермаркеті акуратно наколоті полінця. Барбекю входило в набір послуг, які пропонує фірма Брайана.

Ми поїли смаженої свинини, випили кілька банок пива за крила і дружбу. 

Не доївши вишневий пиріг, я підхопилася й пішла до казарми.

– Це все пиво! – повідомила я присутнім перед тим, як піти. 

Мені треба було передзвонити Товстопузику.

Я взяла телефон і пішла до дежурки, єдиної, крім санвузла та душових окремої кімнати у казармі. Стоячи спиною до дверей дежурки, я набрала номер, але голос мій, мабуть, все одно виразно був чутний у всій казармі:

– …Ні. Не хвилюйся, солоденький! Завтра все скінчиться... І я прилечу...

Краєм вуха я почула, що хтось крадучись йде казармою.

– … добре, добре. Я теж дуже-дуже! Бувай! ... 

Я завершила виклик, обернулася і вдавано відсахнулася:
– Ой, солденький! Ти мене налякав… А я пішла в туалет, аж чую – мій телефон розривається…

– А чи не забагато солоденьких розплодилося?

– То й що?

– Кому ти телефонувала?

– Мені, взагалі-то, є кому зателефонувати…

– Кому?

– А це вже не твоя справа!

– Антуану? Кажи! Я все одно дізнаюся, кому ти дзвонила. Кажи!

– В банк.

– У який ще банк?

– Це не важливо…

– Я все одно це дізнаюся. Який банк?

– У «Аль-Емір»…

– Навіщо?

– Мене беруть туди на роботу. Я домовлялася. А з Антуаном у мене нічого не вийшло – се ля ві…

– З ким домовлялася? Із шмаркачем Балуєнком?

– Так. Але ж ти мене все одно назад не візьмеш... А він давно кличе – я йому подобаюся. Ти ж знаєш!