РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ.

За два дні Авіатор зателефонував мені, ніби нічого не трапилося:

– Ти відлітаєш сьогодні? 

– Ні. Чого б це?

– Не знаю. Хіба у тебе тут справи? Чи ти ще не з усіма переспала?

– Я так розумію: ми розлучаємося.  Але я хочу, щоб ми розлучилися друзями. Звичайно, я багато про тебе знаю, але ти можеш бути абсолютно спокійним.

– А я й так абсолютно спокійний. Це ти тепер переживай та оглядайся!

– Навіщо ти мене лякаєш? Можливо я дещо й винна перед тобою. Але я тебе попереджала. Я зірвалася. Напевно, це якась хвороба на кшталт наркоманії. Я навіть намагалася розібратись, коли це почалося. Якби з мене у дитинстві хтось знущався чи розбещував, тоді все було б просто і зрозуміло. Але з мене всі просто порошинки здували… 

– А навіщо ти мені все це розповідаєш?

– Щоб ти зрозумів... Знаєш, іноді мені здавалося, що ти саме той, хто мене вилікує. Я це відчула, коли ми почали стрибати з тобою разом… Я чекала, що ось зараз ця хвороба піде. Назавжди. І я стану як усі – вірною, доброю, покірною, народжу тобі дитину. І любитиму дитину – за тебе, а тебе – за дитину... Думаєш, легко ненавидіти всіх, хто...

– Всіх?

– Всіх, крім тебе.

– А мене, значить, ти любила?

– Ні.

– Майже любила?

– Ні. Майже не ненавиділа... З тобою мені було краще, ніж з іншими...

– Спасибі за відвертість. Але всі ці балачки нідочого. Я телефоную тобі перед від'їздом, бо хочу запросити тебе стрибнути з парашутом. Брайан знайшов чудовий аеродромчик, посеред кукурудзяного поля.

– Стрибнути? 

– Так. Стрибнути. Востаннє. Якщо ти не хочеш зі мною стрибати, тоді все одно… прощавай.

Я знала, якоюсь інтуїцією відчувала, що він захоче востаннє стрибнути зі мною і востаннє приземлитися в ліжко. Востаннє – це я собі обіцяла твердо! Далі ми з Товстопузиком вичистимо рахунки Авіатора і зникнемо. Я все розрахувала. А що я втрачаю від цього стрибка? Нічого. Зате його надія, нехай і маленька, що він знову розпоряджатиметься мною буде жевріти в ньому якийсь час і він ще більше мучатиметься коли я зникну з його грошима... "Він більше не розпоряджатиметься мною!" – твердо сказала я собі, а вголос промовила:

– Добре, я подумаю. 

Наступила пауза. Я зрозуміла, що без моєї відповіді розмову закінчено не буде. І дійсно, хвилини за півтори він запитав мене з благанням:

– Ну і що ти вирішуєш? 

– Востаннє. – відповіла я.

– Дякую тобі, Катю!