РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

По суті те, що відбувалося між мною і Авіатором, врешті решт вже можна було назвати спільним життям. Ми не розлучалися ані на день.

Мені вдалося переконати Авіатора,  що доля звела його зі смертельно небезпечною жінкою. А він, із своєю самозакоханістю вважав себе надзвичайним сміливцем, тримаючи мене поруч. Але бачить Бог, я не хотіла, щоб він закохався у мене на смерть. Та це все ж таки сталося. Пам'ятаєте, смерть  однієї казкової потвори таїлася у голці? І кожен з чоловіків має таку голку, от тільки він не знає, де вона захована. А кохання – це коли він раптом розуміє: його голка затиснута в кулачку ось у цієї жінки. І від неї тепер залежить його життя!

До речі, помічницею я теж виявилася незамінною. Варто мені було злягти з грипом – і все пішло шкереберть; графіки зустрічей збилися, електронна пошта залишалася не читаною, Авіатор навіть був змушений скасувати серйозні переговори у Швейцарії, тому що присутність на них випадкового, не знайомого з його секретами перекладача, була виключена. І я чудово розуміла свою незамінність:

– А якщо мені захочеться від тебе піти?

– Я посаджу тебе на ланцюг!

– На золотий? – я засміялася, – Бідний Майкл, ти ж сам колись мене проженеш!

– Ні, я без тебе не зможу…

– Людина не може тільки без себе… І це огидно!

Я вдавала з себе підкреслено вірного соратника і зухвало невірну коханку. І мені вдавалася ця гра. Проте, я думаю він із самого початку здогадувався, що така поведінка – всього лише не зовсім звичайний спосіб вийти заміж за багатого й перспективного чоловіка. Але довелося поставити його в тупик разом із його здогадками.

– А чому ти ніколи не кажеш, що любиш мене? – спитав він мене одного разу.

– Тобі цього хочеться?

– Звичайно ж.

– Ок, тепер говоритиму. Хто платить, той замовляє слова… Я тебе кохаю!

– Отже, за гроші можна купити кохання?

– Ні, тільки слова та пристрасть…

– Лише пристрасть? А за що ж тоді можна купити кохання?

– За кохання, якщо дуже пощастить… Або за смерть, якщо не пощастить…

– Тоді давай прощатися!

– Прощавай…

– Місце у тебе є на прикметі чи допомогти? – великодушно запропонував він.

– Дякую. Я думаю, мене візьмуть до Аль-Емір банку. 

Авіатору це здалося схожим на правду: у нього був там рахунок і ще деякі напівзаконні справи. І щоразу, коли я з'являлася там з Майклом, юний шмаркач, а за сумісництвом – віце-президент банку, Вова Балуєнко, синок одного дуже впливого відставного силовика, дивився на мене, як учень, якому в шкільній бібліотеці замість підручника “Я досліджую світ” видали «Плейбой». За рік цей вундеркінд раздовбав три службових мерседеси і один бентлі, але керівництво банку, на чолі з його президентом на все це закривало очі, заради благовоління впливового татуся… Отже для Майкла все сходилося. Але про головне він навіть не здогадувався – президент банку Аль-Емір нещодавно став моїм коханцем. Так, це було невимовно огидно, але я мала піти на цей крок, щоб мати у своєму арсеналі усі козирі, коли почнеться моя справжня гра проти Авіатора.

Президент, Антон Ілліч, був непривабливим гладким п'ятдесятирічним суб’єктом з видатною лисиною, на додачу він носив допотопні рогові окуляри, які в очах оточуючих робили його просто потворою. Але йому було на те байдуже, бо він був безумовним фінансовим генієм, і тому добре знав собі ціну.

Мені довелося вдатися до певних хитрощів, щоб підібратися до Антона Ілліча: я нібито випадково опинилася в його офісі якраз в той момент, коли він мав вирушати із своїм перекладачем на переговори, але, от невдача! Перекладачеві після обіду раптом стало погано – бідолаха навіть не здогадувався, що чарівна незнайомка в темних окулярах, яка напросилася сісти до нього за столик, потай всипала у його питво просто конячу дозу проносного. Годі й казати, що цією незнайомкою була я…

Тож, я невимушено запропонувала Антону Іллічу, якому я про себе дала прізвисько “товстопузик”, замінити на переговорах його перекладача. Йому нічого не лишалося, як погодитися…

Моє вміння вести переговори приємно здивувало товстопузика і справило на нього незабутнє враження. 

Коли переговори закінчилися, він запросив мене повечеряти до ресторану. Я, звісно ж, радо прийняла його запрошення.

Незабаром ми вже сиділи за столиком і міркували, як пройшла зустріч.

– Звідки в тебе таке добре знання мов?– не міг не поцікавитися спантеличений товстопузик.

Я послала йому еротичний імпульс, направлений не тільки на нього самого, а й на його рожеву несвіжу сардельку, що причаїлася в штанах,  і кинула в її бік багатозначний погляд, що мав розбудити в сардельчиного власника приголомшливу ерекцію.

– Антон Ілліч, а ви хіба не помітили? Я взагалі дуже розумна…

Товстопузик посміхнувся – його лисина вміть спітніла…

Не хочу згадувати решту вечора, особливо той момент, коли мене в ліжку ледь не знудило від огиди, але моя мета була досягнута – відтепер я мала доступ до усіх рахунків, справ і договорів Авіатора…

– Сподіваюся, після твого приходу «Аль-Емір» простоїть ще хоча б місяць! – посміхнувся Авіатор, перериваючи мої думки.

– Про це я не хвилююся. Я переживаю, як ти без мене будеш…

– Так вже як-небудь буду... Знайду собі іншу помічницю...

– У цьому я не сумніваюся... Тільки ось як ти без мене в Ле Бурже будеш?

– А що таке? – нашорошився він.

– Розумієш, я тобі все забувала сказати: коли мене відправляли на стажування до Парижу, я навчалася в одному класі із сином нинішнього міністра транспорту Франції… Чудовий хлопчик… Антуан. Скромний – тато у нього тоді ще в опозиції був. Ми з ним цілувалися. Один раз.

– З татом?

– Ні, з сином. Але вдома я в них бувала.– натхненно заливала я,– Тато, до речі, страшенний бабій. А мати – алкоголічка. Типові аристократи. Я Антуану нещодавно зателефонувала, він дуже зрадів і обіцяв під час салону притягнути тата до твого стенду. А тато – особистий друг президента. А ти ж знаєш скільки у Африці колишніх колоній, які потребують регулярних вантажних авіаперевезень… Але, мабуть, усе це тобі вже не цікаво.