РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ. Частина 2.

Я набрала номер. Майкл взяв слухавку:
– Так.

Серце в мене завмерло. Це коротке “так”, цей голос – я одразу згадала його посмішку, його руки, нашу ніч у Варні… Долоні мої вмить стали вологими, але я опанувала себе:

– Привіт, Майкле, це я, Катя. Катя Садовська. Пам’ятаєш? – трохи іронічно почала я.

– Катя? – із щирим здивуванням перепитав він. Але вже з іншим, гірким та роздратованим виразом додав – Звісно ж пам’ятаю… Як справи?

Звісно, я розуміла, що він питав про мої справи тільки з ввічливості, і продовжувати бесіду в нього немає жодного бажання. В мене теж такого бажання не було. Але мені треба було втілювати свій план помсти. І я мусила будь що продовжувати розмову.

– Одначе й важко ж було знайти твій номер... Я взагалі думала, що ти загинув… Але твоя секретарка в Дубаях сказала, що ти, виявляється, на відпочинку, і нізащо не хотіла давати твій номер…

– Навіть не уявляю, як тобі вдалося знайти мій новий номер…– не приховуючи роздратування промимрив Авіатор, проте опанувавши себе продовжив: – Але, все одно, радий тебе чути. Тож, чого ти від мене хочеш? Мабуть ти не просто так шукала можливості зі мною зв’язатися?

– Приємно, що ти мене зрозумів, Майкле. Річ у тім, що після загибелі Еда мої справи пішли, скажімо так, не найкращим чином. Родичі Еда відібрали в мене все, що тільки могли. Залишилися тільки квартира та машина…

– Стривай… То це не твої адвокати намагалися відібрати в мене мою частку порта, поки я валявся по лікарнях? – здивувався Майкл.

– Звісно ж ні. Я ж тобі кажу – в мене не лишилося ніяких статків, і я зараз ходжу по співбесідах…

– Ти це серйозно? – Майкл щиро розсміявся.

– А от мені не смішно…– образилася я. – Знову йти у секеретарки, побувавши дружиною мільйонера… Справжня іронія долі…

– Дійсно. Іронія долі., – погодився Авіатор, і з сміхом додав:– але роботу дружини мільйонера запропонувати тобі не зможу.

Я проковтнула цю пигулку. І вона навіть не здалася мені гіркою – ставати дружиною Авіатора я б не погодилася, навіть якби він запропонував…

– А яку зможеш? – неухильно гнула я свою лінію. – Я знаю три мови, діловий етікет, складаю міжнародні договори, веду перемовини, роблю презентації і так далі… З Едом мені багато чому довелося навчитися, крім того, що роблять прості секретарки…

– Тож ти хочеш посаду мого особистого помічника? – так само прямо як і я запитав Авіатор.

– Так.– не вагаючись відповіла я.

Майкл знову розсміявся.

– Але ти не маєш претендувати на щось більше, ніж просто мій помічник. Ти це розумієш?

– Звісно ж розумію. І дійсно не збираюся претендувати на роль дружини мільйонера. – абсолютно серйозно сказала я. 

– Але ти розумієш, що для того щоб я офіційно прийняв тебе на роботу, ти маєш пройти конкурс? Моя компанія не може приймати людей на таку посаду поза конкурсом. Це наша політика.

Я знизала плечима, бо мені дійсно було байдуже.

– Нема питань, Майкле. Коли відбудеться конкурс?

Він кілька секунд помовчав, а потім з показовою байдужістю промовив:

– За тиждень у Абу-Дабі. Встигнеш?

– Так.– відповіла я таким само байдужим тоном.

– Тоді до зустрічі в моєму офісі.

Він завершив розмову.

Я задумалася. Чи правильно я роблю, що підкоряюся його грі? Мені зовсім не хотілося ставати його секретаркою, чи помічником. Мені взагалі не хотілося його бачити. Але це був єдиний вихід полагодити моє зіпсоване життя. Принаймні іншого виходу я не бажала шукати.

Отже я скасувала усі свої співбесіди, віднесла в ломбард кілька своїх прикрас, щоб купити квитки та дещо оновити свій гардероб. Я також забронювала собі номер у не дуже дорогому готелі. 

А потім я зателефонувала до Майклового офісу, перепитала, чи дійсно їхня фірма шукає помічника для свого керівника, і, отримавши ствердну відповідь, представилася і записалася на особисту співбесіду до пана Старка.