РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ. Частина 1.

Я намагалася перевірити версію Рустама, але мобільний Майкла був вимкнений, і цьому могло бути кілька причин – або він помер, або у важкому стані в лікарні, і не вмикає мобільний, або мобільний втрачено (загублено, розбито… одним словом – знищено). Я, звісно ж, телефонувала до його офісу в Абу-Дабі, але там дипломатично відповіли, що пан Старк зараз відпочиває десь на Фіджі і зв’язатися з ним немає жодної можливості, і, якщо у мене є якась важлива інформація для нього – я можу її залишити для нього: пан Старк відразу отримає її, коли повернеться з відпочинку…

Щось мені підказувало, що Авіатор дійсно живий, і усвідомлення цього факту почало доводити мене до люті. 

Мій покійний чоловік все своє життя заробляв свій статок, хоча я знала людей, які ставали мільйонерами за кілька місяців, а наприкінці року вже розмовляли про вічність із могильними хробаками. Просто головне в бізнесі – вміти вкрасти свою сосиску у свого менш спритного конкурента... Але вкрасти – це тільки початок, треба ще вміти ділитися. Так ділитися, щоб найбільший шматок сосиски діставався саме тобі! Ед ділитися не вмів – ані своїм портом, ані своєю дружиною. Тому його немає в живих, а Майкл Старк напевно живий… І пів біди, що живий – він ніколи мені навіть не подзвонить, щоб запитати як справи... Бо я для нього – лише відпрацьований матеріал. Яка гидота… Я прагнула помсти. Але як? Відповіді в мене поки не було.

Тим не менш, я мала починати своє життя з самого початку. Ну майже з самого. Тепер в мене було дві квартири, одну з яких, як я казала, знімали азербайджанські студенти, та машина. 

Але грошей з оренди ледь вистачало на харчі та комуналку, тому мені терміново треба було шукати якусь роботу. Тобто знов йти у секретарки, знов починати службовий роман із боссом, бо на секретарську зарплатню, як я вже переконалася, особливо не розгуляєшся.

Я розіслала резюме, і навіть домовилася про кілька співбесід. І коли одного прекрасного ранку я навела марафет, і вже збиралася відправитися на співбесіду до Парусу, де знімала офіс міжнародна торгова фірма, що займалася, здається, миючими засобами, мені подзвонила Нінка:

– Привіт, весела вдова! – чемно привіталася моя подруга, – Ти зараз очманієш!

Перспектива очманіти перед співбесідою мене не дуже порадувала, про що я й і повідомила:

– Привіт, Нінка. Я все ж постараюся не очманіти, бо в мене за півгодини співбесіда в Парусі, тому давай, швиденько викладай свої “карколомні” новини, а я тобі потім пердзвоню…

– Ні, ти мене як завжди не зрозуміла, Садовська, хоча я вже не дивуюся. Ботокс мабуть паралізував тобі ще й частину мізків… Але не турбуйся, я це переживу. Так от, тобі може й не доведеться пертися на ту дурнувату співбесіду…

– Ти що, знайшла мені роботу? Давай вгадаю: мабуть якийсь Рустамкин родич впав у кому, і йому тепер треба сиділка за право успадкування його “баснословних” статків, у вигляди іржавого мерса та хрущовки з панорамним видом з вікон на Кавказ? – пробурчала я.

– Яка ж ти невдячна… Але, все одно, слухай: двоюрідний брат Рустамового особистого водія працює в охороні еміра чи то Катара, чи чогось там ще, не пам’ятаю, і він випадково побачив того твого Авіатора на прийомі в свого хазяїна. Уявляєш? Так от, той двоюрідний брат, на прохання Рустама, через особистого водія Майкла видобув його, тобто Майклів,  номер телефона… Отже, я його тобі зараз скину. Ну, хіба це не приголомшливо?

– Приголомшливо…– погодилася я, і відчула як мої ноги раптово стали ватними.

– Ну от! – розсміялася Нінка, – а ти ще не хотіла зі мною балакати. Подзвони йому. Потім розповіси…– і Нінка завершила виклик.

Я ледь дошкандибала до свого джипіка, і плюхнулася в крісло… Прийшло Нінчине  повідомлення з номером Авіатора. Що мені тепер робити? Я на хвилину задумалася, чи дзвонити мені Майклу? Але я ж сама бажала помсти, сама шукала спосіб зв’язатися з Авіатором. І от тепер я маю його телефон. То чого ж, власне, я чекаю. Я могла подзвонити Авіатору. Прямо зараз.