РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ.

Коли ми летіли з Болгарії, я кілька разів діставала дзеркальце та вишукувала в своєму обличчі, в очах прикмети недавньої зради.

– Прищі – від морської води, – заспокоїла мене Нінка.

В аеропорту на нас чекали дві машини. Одна – для нас, а друга – з охороною.

Коли повільно відчинилися броньовані ворота нашої садиби і ми під'їхали до будинку, я звернула увагу, що одягнених у чорне охоронців побільшало.

– Щось трапилося? – запитала я у водія.

– Поки ні, – відповів Льоня.

Едуард Валентинович зустрів мене прохолодно і навіть поцілував у щоку якось через силу.

– Що відбувається? – стривожилася я.

– Нічого. Просто втомився…

За вечерею, як завжди, ми сиділи навпроти один одного в різних кінцях столу. Чоловік був похмурий.

– Як там президент? - запитала я.

– Зайнятий.

– А як справи в порту?

– Кепські справи. Старк виявився негідником.

– Але щось ще можна зробити?

– Роблю. Як ти відпочила?

– Дуже добре. Прикро, що ти не вибрався. Погода була чудова. Я засмагала без купальника. Побачиш!

– Це все?

– Ні, не все… Нінка схиляла мене до лесбіянства.

– Схиляла до чого?

– До лесбіянства… Але це жарт, Ед!

– Справді? Жарт?

Чоловік мовчки сьорбав свій тибетський чай. А я їла фруктовий салат і думала про те, що сьогодні буду з ним надзвичайно ніжною, але, звісно ж, не настільки, щоб надмірною чуйністю видати свою провину. Оглядаючи залу, я подивилася на портрет і здригнулася від несподіванки: в очах намальованої жінки з'явився якийсь блудливий вираз.

– Тепер помітила? – Запитав чоловік.

– Що?

– Коли протирали пилюку, портрет впав, і чиркнув об куток камінної полиці якраз обличчям. Я віддавав його на реставрацію. Наче непогано вийшло… Іди до себе!

– Ти прийдеш?

– Спробую…

Піднявшись у спальню, я  знову довго дивилася на себе в дзеркало, намагаючись вловити зрадливі зміни, що відбулися в моїй зовнішності, потім мені здалося, що від мого тіла все-таки чутно ледве вловимий запах курортної зради, і я натерлася спеціальним ароматичним кремом, який купила колись у Парижі, але так жодного разу ним не скористалася. Потім раптом схаменулась, що саме цей невідомий чоловікові запах може викликати підозри, і довго змивала крем зі шкіри, до почервоніння розтерши шкіру мочалкою.

Та Едуард Валентинович все не йшов. І я, щоб відволіктися, зателефонувала Нінці й з'ясувала, що Рустам підхопив в Африці страшну кишкову інфекцію і не виходить з туалету.

Чоловік так і не з'явився. Вночі мене розбудили крики. Я кинулася до вікна і побачила, як освітленими сходами кілька охоронців проволокли якусь людину, понівечену до кривавої невпізнанності. Тільки за зламаним та криво зрощеним носом можна було здогадатися, що волокли вони Костю…

Я забилася в куток величезної спальні, й чекала, здригаючись від жаху, коли прийдуть за мною...

“Викликай поліцію!” – несамовито волала внутрішня Катя.

“Яка поліція! У нього вся поліція куплена! – зловтішно відповіла Садовська. – Раніше треба було думати!”

– Хай вам чорт! – розревілася я. - Сволота довбана!

Зовні щось відбувалося: чулися уривчасті команди, ляскання автомобільних дверей, гуркіт моторів, але підійти до вікна мені було страшно. 

Потім все стихло. Почекавши із годину, а то й зо дві, я спустилася в хол. У каміні ледве жевріли вуглі. Мого портрета над каміном не було. Я підійшла ближче й помітила золотий куточок, що залишився від згорілої рами…

Вранці приїхала Нінка, надзвичайно серйозна та бліда.

– Ти телевізор дивилася? – спитала вона з порога.

– Який телевізор? Ти ж знаєш, я не дивлюся телевізора…

Нінка мовчки увімкнула величезну плазму. Закінчувалась популярна гастрономічна передача “Велика кухня”, яку вів популярний колись співак. У гостях у нього був відомий правозахисник, який ще за старого президента прославився своїм полюванням на журналістів. Тепер він показував телеглядачам, як готується його улюблена страва.

– А цибулька? – з усмішкою розумного гризуна питав екс-співак.

– А цибульку дрібно пошинкуємо. Без цибулі ніяк не можна! - весело відповів колишній любитель журналістів, орудуючи великим ножем.

– Як вам ножичок? Відчуваєте різницю? – не вгамовувався співак. - Фірма «Золінгер». Рейки можна пиляти.

– Відчуваю!

Зрештою пішли новини. Наприкінці диктор із добродушним задоволенням повідомив, що вночі у столиці знову сталося гучне масове вбивство: у перестрілці загинуло кілька людей, і серед них – співвласники одного українського морського порту. Імена співвласників задля збереження таємниці слідства поки що не називаються. Подробиці трагедії у наступному випуску новин. Сказавши все це, диктор швидко глянув на глядачів, даючи зрозуміти – хіба що ідіот не здогадається, про кого саме йдеться.

– От козли! – прошепотіла Нінка. – Через гроші!

Я раптом відчула в тілі якусь нудотну легкість і втратила свідомість.

Після похорону мати, незвично ласкава і дбайлива, відвезла мене до Кропивницького. Звісно, жоден поліцейський “Патріот” вже не чергував біля під'їзду, і ніхто не здійснював візиту ввічливості. Тільки Славко Бобруєнко, чистий і тверезий, прийшов до нас, поскрипуючи новенькими, подарованими, здається, Соросом протезами, і приніс давню фотографію з конкурсу краси, на якому я колись була обрана королевою…

– Не п'єш? – суворо запитала мати.

– Зашився, – відповів він і якось відчайдушно-безнадійно подивився на мене…

Місяць я прожила немов у заціпенінні, жменями пила пігулки, якими мене забезпечила Нінка, але все одно прокидалася серед ночі і мучилася спогадами. У цих спогадах змішалося все: і глумлива усмішка диктора, що повідомляє про смерть чоловіка, і переможна посмішка Авіатора, що виходить з мого номера, і недовірлива посмішка слідчого, який домагався, навіщо все-таки Майкл Старк, будучи в непримиренній сварці з Едуардом Валентиновичем, приїжджав до Варни.