РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ. Частина 3.

Коли ми проходили повз бар, Нінка кивнула білявому двійнику Бреда Пітта, немов старому знайомому. Того вечора вона була томно-розсіяна, скаржилася на задуху і кілька разів вибігала з-за столу нібито подихати свіжим повітрям. Майкл розповідав про те, як жив із батьками в Америці, і довго, спочатку безуспішно, навчався бути американцем. Згодом навчився, і одного разу, затягнувши в ліжко студентку сусіднього коледжу, ранком зізнався їй, що приїхав з СРСР.

– Спочатку ця васпиха очманіла і подумала, що я її розігрую…

– Хто? – не зрозуміла я.

– WASP – white anglo-saxon protestant, – пояснив Авіатор. – Жахливі зануди! Потім вона страшенно злякалася і прямо від мене побігла, здається, до ЦРУ.

– А хіба в Америці теж стучать один на одного? – здивувалася Нінка, яка вкотре повернулася з провітрювання.

– Вау! Так стучать, наче під час ремонту в будинку!

Всю вечерю він дивився на мене з неприхованою хтивістю, і я всіляко докоряла собі за те, що одягла сукню з глибоким вирізом.

“А я ж тебе попереджала!” – бурчала внутрішня Катя.

“Нормально, – заспокоювала Садовська. – Тобі ж приємно!”

“Нічого приємного! У цього Майкла усмішка сексуально стурбованого тінейджера!”

«А на мою думку, у нього дуже мила дитяча посмішка…»

Нінка оголосила, що їй страшенно болить голова і що Костя відвезе її, а потім відразу повернеться за нами. Залишившись удвох, ми ще довго розмовляли. Майкл розповідав, як страшенно злякався, коли після того як батька запроторили до психушки, до них приперлися з обшуком і перевернули догори дригом всю квартиру в пошуках забороненої літератури. Він навіть почав заїкатися, і вилікували його лише в Америці – старенький логопед із військової ще еміграції. У нього на стіні в кабінеті висів портрет генерала в окулярах – Власова.

– Тепер я з-з-з-заїкаюся тільки, коли д-д-д-дуже хвилююся! – з усмішкою сказав Майкл і під столом поклав руку мені на коліно.

“Ляпаса! Дай йому ляпаса!” – заголосила Катя.

“Навіщо? Тобі ж подобається!” – хмикнула Садовська.

– Тобто, зараз ви хвилюєтеся? – спокійно запитала я.

– З-з-з-звісно ж! – розсміявся Авіатор, і його тепла долоня обережно рушила далі.

– Приберіть руку! – тихо наказала я.

– Чому? Я ж вас кохаю! Давно кохаю. Ви ж знаєте.

– Ні не знаю. Сподіваюся, Едуард Валентинович також не знає.

– Сподіваюсь, – спохмурнів Майкл і прибрав руку.

– Скажіть, Майкле, що відбувається у вас з моїм чоловіком? – дуже серйозно спитала я.

Ця серйозність напала на мене, мабуть, від сорому і невдоволення собою, бо на тому місці, де побувала його долоня, залишилися теплі вдячні мурашки.

– Едуард, на жаль, не може зрозуміти, що тепер час цивілізованого бізнесу.

– Він дуже переживає через порт.

– Ви, українці, дивні люди. Переживати треба через інше. Ось я переживаю через те, що зовсім вам не подобаюся, – Майкл сьорбнув вина і уважно подивився мені в очі. – Я правильно вас зрозумів?

– Я заміжня, – стерпівши його погляд, відповіла я.

– Ви просто як наші WASPіхи! Вони, звісно ж, зраджують чоловікам, але потім дуже переживають.

– Мені ці переживання не загрожують.

– Шкода. А Едуард просто не вміє керувати портом. Це може погано скінчитися, і я ніколи не дозволю, щоб це сталося. Я вклав у справу надто багато грошей.

Коли ми залишали ресторан, за стійкою клопотав зовсім інший бармен. Костя довіз нас, хвацько вписуючись у звивисті повороти. Здавалося, машина мчить не по шосе, а ковзає, немов монорельсою, білою розділювальною смугою. Я, подякувавши Авіатору за вечерю, попрямувала у свій номер, а Майкл залишився біля машини і про щось заговорив з охоронцем.

Я була трохи п'яна та збуджена, й хотіла перед сном поговорити з Нінкою, але двері подруги були замкнені, і на мій стук ніхто не відгукнувся. Я була засмучена, і довго сиділа на балконі, прислухаючись до дивних таємничих звуків, які може породжувати лише сонне море. По тілу блукали ніжні безіменні спогади, що викликали в душі умиротворюючу тугу. Потім я вляглася в холодне та трохи вологе ліжко, але спати мені не хотілося. Я дочитала книжку, що закінчилася, як завжди, надзвичайним весіллям героїв, вимкнула нічник і вже майже задрімала, коли рипнули двері. Я розплющила очі: на порозі – зовсім голий – стояв Старицький і посміхався з дитячим лукавством. У світлі завіконного ліхтаря його тіло нагадувало вирізаного з чорного дерева язичницького ідола.

– Ви з глузду з'їхали, Майкле! Ану, йдіть звідси! Негайно! – майже закричала я. – А якщо Едуард Валентинович дізнається...

– Не дізнається. Я заплатив Кості.

– А до чого тут Костя?

– Не бійся! Ніхто нічого не взнає! – він повільно підійшов до ліжка і став на коліна. – Нам буде дуже добре. Дуже!

– Я закричу!

– Обов'язково закричиш! Я обіцяю…

– Ні! – я з розмаху вдарила його по обличчю.

Він упіймав мою руку і поцілував.

“А він нахаба!” – обурилася Садовська.

“Стули пельку, дурепа!” – зовсім Нінкіним голосом відповіла їй внутрішня Катя.

Авіатор і справді виявився надзвичайним майстром всіляких ліжкових справ. Він володів майже спортивною вправністю, – і спочатку я мало не знепритомніла від невідомої раніше гостроти здригань, але ближче до ранку вже відчувала близький до нудоти стан людини, яка обжерлася делікатесами.

– Ти не розчарована? – Запитав Майкл під час недовгого тайм-ауту.

– Я втомилася, – відповіла я.

Світало, коли Авіатор, ще раз ґрунтовно продемонструвавши свою невтомність, підвівся з ліжка і пішов до дверей. На хвилину він затримався біля дзеркала та, із захопленням оглянувши себе, побавився могутніми грудними м'язами. І мені стало чомусь так соромно, так гірко й гидко, як ще ніколи в житті…

– Нічого не було! Запам'ятай, нічого не було! – прошепотіла я.

– Звичайно ж, нічого! – відповів він, оглядаючи мене з тим професійним задоволенням, з яким, мабуть, легкоатлет дивиться на планку, яку довго не міг подолати і нарешті взяв.