РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ. Частина 2.

Замість Марбельї я полетіла до Болгарії. Сама. Едуард Валентинович обіцяв приєднатися пізніше. Рустам заради сміху зняв дачу неподалік Варни, де колись відпочивали члени болгарського уряду. Величезну, порослу соснами територію огороджували високі стіни з бежевої цегли. В'їзд всередину тільки через КПП, майже по-військовому. Номери були великі, трикімнатні, але безглузді, обставлені з убогою соціалістичною розкішшю. Від протягу тихо подзвонювали кришталевими підвісками театральні люстри. На меблях збереглися бляшані інвентарні бирки, а в туалетних кімнатах, хоч й зрідка, та й пробігав юркий тарганчик.

Кам'яні сходи, обсаджені трояндовими кущами, спускалися до моря. Раніше тут був чудовий піщаний пляж. Але років двадцять тому якийсь розумник здогадався з дна бухти драгами черпати пісок для будівельних потреб, і злопамятне море потягло сипучу благодать у глибину, щоб затягнути свої рани на дні. Довелося машинами завозити гальку.

Рустам пробув із нами три дні. Едуард Валентинович двічі дзвонив, казав, що вилітає, але потім усе скасовувалося. Я з цікавістю спостерігала, як Нінка вправляється з чоловіком. Рустам був худорлявий молодий чоловік із довгим чорним волоссям – такий собі декадент з обличчям гордого кавказця. Його батько колись працював головним даішником у них на Кавказі, де правил дорожнього руху не дотримуються принципово, і, будучи людиною небідною, вклав кошти у бізнес в Україні та дав синові гарну європейську освіту. Рустам вільно розмовляв англійською, одягався з яскравою східною елегантністю і до зустрічі з Нінкою вів життя справжнього колекціонера підкорених дамських сердець.

Мені взагалі було дивно, як Нінці вдалося приручити цього гірського плейбоя. Проте, спостерігаючи поведінку подружжя на відпочинку, я багато чого зрозуміла. Нінка віртуозно грала роль сварливої невільниці: злила Рустама безглуздими жартами, приколами та примхами, на які той спочатку не звертав уваги, потім починав хмуритися, і, нарешті, його терпіння закінчувалось, тонке обличчя перекошувалося від гніву, і він видавав:

– Е-е-х-а!

І тут Нінка змінювалася, просто на очах перетворюючись на улесливу, пестливу, заглядаючу чоловікові в очі гаремну істоту. Рустам її, звичайно ж, вибачав, і через деякий час вони, загадково переглянувшись, відправлялися до свого номера. Після повернення Рустам мав гордий вигляд абрека, що здійснив солодку кровну помсту, а Нінка світилася томністю жертви, яка отримала довгоочікуване покарання. Через годину-другу вона знову починала цілеспрямовано злити чоловіка, Рустам знову простодушно шаленів – і все повторювалося.

– Сина хоче, – довірливо повідомила подруга Нінка. – Старається!

Залишившись одна, я блукала пляжем і згадувала свою першу поїздку до моря разом з батьками. Це було біля Тарханкуту, під Приморським, на турбазі «Чорноморка». Ми жили в легкому бунгало, розрахованому на дві родини. За тонкою перегородкою оселилися молодята, що насолоджувалися шлюбною новизною так галасливо, що вранці мати рішуче відправилася до них, довго вела переговори і суворо умовилася: вони, сім'я Садовських, щовечора зобов'язуються ходити до відеосалону, незалежно від того, який фільм показують, а молодята у свою чергу повинні остаточно насолодитися один одним у їх відсутність і вночі спати, як всі нормальні люди.

За двадцятичотирьохденний відпочинок я до одуріння надивилася всілякого кіно. Фільми були різні – в основному, звичайно ж, американські бойовики, з конфліктами та жорстокими розбірками на початку та з перемогою справедливості наприкінці. Напевно, саме ця віра у неминучу справедливість, навіяна  з дитинства, й занапастила мене, зробивши по життю максималісткою. 

Після фільмів ми ще гуляли вздовж нічного моря, яке тихенько борсалося у своїх піщаних берегах. Місячна доріжка була схожа на косинець золотих рибок, що світилися, відпливаючи до горизонту. 

Молодята виявилися пристойними людьми, й угоди намагалися дотримуватися, а якщо і порушували, то тихенько-тихесенько. Мати хитала головою і обурено зітхала, як вона зазвичай робила, перевіряючи зошити учнів та виявляючи якісь зовсім непробачні помилки.

Того разу, на другий день після приїзду на турбазу, я згоріла на сонці до пухирів, ходила вимазана кислим молоком, і солоний запах моря назавжди змішався в моїй свідомості з запахом скислого молока. Батько пірнав з маскою, а я сиділа на березі, вкрита великим рушником, і чекала, коли він припливе і покладе до моїх ніг чергового краба, який намагався змитися бочком назад у море. Батько пристрасно захоплювався підводним полюванням. Зі своєї дешевої гумової рушниці йому вдалося підстрелити одного разу здоровенного лобана. Батько домовився на кухні, і на вечерю, на заздрість решти відпочиваючих, нам винесли на блюді засмажену цілком рибину. Батько різав здобич на шматки і казав, що якби вони таку ж замовили в ресторані, то це коштувало б величезних грошей…

Вийшовши заміж і ставши повноправною господаркою маєтку в Кончій-Заспі, я довго вмовляла мати переїхати до нас і нарешті вмовила. Вийшовши з машини, мама довго стояла на мармурових сходах, оглядаючи парк та величезний вікторіанський будинок.

– Як тут у вас все… По-багатому! – тільки й вимовила вона.

Причому “по-багатому” мати вимовила з неприхованою іронією, тому фраза прозвучала навіть не іронічно, а образливо і навіть принизливо. Прогостювавши усього тиждень, мати поїхала назад, до Кропивницького, на прощання подивившись на мене так, ніби саме я була винна у тому, що батька більш нема з нами...

Блукаючи берегом в очікуванні покараної Нінки та помщеного Рустама, я знайшла на березі порожню краб'ячу клешню, і приставлений до мене навіть на відпочинку охоронець Костя виготовив на моє прохання амулет, на зразок тих, що робив багато років тому батько. Тато заливав хітинову порожнину гарячим сургучем, вставляв дротяну петельку і просмикував крізь неї мотузочок. Побачивши мене з амулетом на шиї, Нінка почала звати мене «Нептунівною».