РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ. Частина 1.

Ми з Нінкою, закутані в білі махрові халати, сиділи в плетених кріслах біля басейну у маєтку Еда в Кончій-Заспі. На столику перед нами стояли високі келихи з чорно-червоним, як венозна кров, свіжим гранатовим соком. На головах у нас були тюрбани, а обличчя світилися тією дитячою свіжістю, яку дарують шкірі цілющі косметичні маски, які коштують шалених грошей. Я, посміхаючись, слухала подругу.

– Ти уявляєш, мій Рустам просто скаженіє від ревнощів! Хотів відібрати у мене мобільний. Просто якийсь гірський Отелло! Слухай, а твій Едік ревнивий?

– Звичайно ж.

– Слухай, невже ти йому ще жодного разу не зрадила?

– А навіщо?

– От і я щоразу думаю: навіщо? У нашому дворі була гойдалка. З неї одне дівчисько впало й розбилося об асфальт. Мама мені забороняла до тієї гойдалки й близько підходити. А я все одно гойдалася – потай. Потім йшла додому і думала: навіщо? Нічого не змінюється – все як у дитинстві. Тільки гойдалки різні.

– Дивись не розбийся!

– Це ти, Садовська, дивись не розбийся! З тим Авіатором ...

– Що за маячня? – роздратовано запитала я, а в самої чомусь серце аж тьохнуло…

– Ой, тільки перед подругою не треба з себе Снігуроньку корчити! Він же ж тобі подобається. Я бачу!

– Ну то й що, якщо подобається? Іноді трапляються цікаві чоловіки. Дивишся і думаєш: якби я мала ще одне життя, то, можливо, й провела б це життя з ним.

– А якщо змотатися на тиждень в те, інше життя – і назад. Як тобі таке?

– Ні, я так не вмію. Але навіть якби вміла… Ні! Едік відразу здогадається.

– Дура ти, Садовська! У жодного Штірлиця не буває таких чесних очей, як у жінки, яка гульнула! У Біблії так і написано: не відшукати сліду птаха в небі, змії на камені та чоловіка в жінці.

– У Біблії? І чи давно ти читаєш Біблію?

– Ну, ти й спитала! Я що, старуха тобі? Я у Марбельї з одним журналістом познайомилася. Чудовий хлопець. Бісексуал. Він журналістські розслідування про церкву пише. Про грішників у рясах. Розумієш? Біблію знає напам'ять. Цього року знову туди приїде. А ти збираєшся?

– Не знаю. Я ще Едіку нічого не казала.

– Давай я скажу?

– Не треба, я сама. Плавати підемо?

– Не хочеться.

– А мені хочеться.

Я встала, розмотала тюрбан, скинула халат, з розбігу пірнула в блакить басейну і попливла під водою.

"Будь обережна! – попередила внутрішня Катя. – Якщо твою небайдужість до Авіатора вже помітила Нінка, незабаром помітять усі!”

“А що вони помітять? Жінка має подобатися чоловікам, – втрутилася Садовська. – Нехай Едік теж трохи посмикається, а то, розумієш, купив собі рабиню Ізауру. Як він тебе ще до гінеколога відпускає?”

Я пливла, радісно долаючи важку ніжність води, яка ніби чинила мені опір. Я насолоджувалася своїм молодим, свіжим та сильним тілом. Але в цьому монолітному тілесному щасті бриніла якась таємна тріщина, що мучила мене. І чим повнішою була радість плоті, тим болючіше відчувалася ця внутрішня туга.

Коли я підпливла до краю басейну, Нінка простягла мені свій мобільник:

– Майкл!

– Мене немає…

– А де ти?

– Не знаю.

– Ну і дурепа! – похитала головою Нінка й повідомила в трубку: – Сер, дама, що цікавить вас – в душі. Прийміть щирі співчуття. А я не можу замінити вам її хоча б частково? Дуже шкода! До побачення!

– Чого він хотів? – витираючись пухнастим рушником, запитала я.

– Тебе.

– А чому дзвонив тобі?

– Тому що він справжній джентльмен і піклується про репутацію заміжньої жінки. Про такого коханця, Садовська, можна лише мріяти!

– Ні, він просто знає, що Ед дивиться роздруківки моїх розмов, і боїться.

– Слухай, я давно тебе хотіла запитати, хто краще: Едік чи Володимир?

– В якому сенсі?

– У тому сенсі, від якого в’януть перці! – зареготала Нінка.

– А хіба це можна порівнювати?

– Еге ж! Чоловіки нас весь час порівнюють. Лише тим і займаються.

– Не знаю, щось мені на думку таке навіть не спадало.

– Брешеш, Садовська!

Одягаючись, я раптом уявила себе в ліжку з чоловіком, який дивним чином був одночасно і Володимиром, і Едіком, і ще трохи Майклом Старком.

"Жах!" – Істерично крикнула Катя.

“Та чого ти? Нічого страшного, – заспокоїла Садовська. – Жінки майже ніколи не реалізовують свої сексуальні фантазії!

"А ти звідки знаєш?"

“Так у книжках написано!”

Переодягаючись до вечері, я думала про те, що відтоді, як у нашому з Едуардом житті з'явився цей американець Майкл Старк, багато що змінилося – і зовсім не на краще.

Втім, неприємності почалися ще раніше. Через чергову кризу чоловік втратив свій «Оріон», а пізніше й страхову компанію. А коли різко скоротилися морські перевезення, щоб зберегти порт, він продав частину акцій Майклу. 

І далі справи в Еда йшли теж не найкращим чином: міністра транспорту зняли за зовсім непристойний хабар, який образив усіх інших своєю просто варварською кількістю нулів. Новий міністр, який колись стажувався в Америці й був із табору соросят, виявився приятелем Старицького. Стосунки Еда з Авіатором, судячи з уривків розмов та інших ознак, дедалі більше ускладнювалися, і порт невблаганно переходив під його контроль. Едуард Валентинович нервував. Я кілька разів чула, як він, розмовляючи з Майклом по телефону, зривався на лайку. У медіа почали з'являтися статті з назвами «Битва за Південноморськ» або «Порт – не пиріжок, на двох не ділиться». Не перериваючи показового служіння Державі, двоюрідний брат Володимира дочекався моменту, й помстився за давню підставу: теж нагадив Еду – потужно, але по-апаратному вишукано. Одного разу Едуард Валентинович повернувся з Банкової дому зовсім оскаженілий: йому порадили не чинити опору й поступитися портом Старицькому…

Я збігла широкими сходами, які прикрашали мармурові леви. У величезному холі, оздобленому чорним деревом, біля палаючого каміна, у глибокому шкіряному кріслі сидів Едуард Валентинович і розглядав мій портрет, що висів над каміном.