РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ. Частина 2.

Я вперше побачила Авіатора, якого звали насправді Майкл Старк, на прийомі, влаштованому в маєтку у Кончій-Заспі з нагоди дня народження мого чоловіка.

Все було як завжди: під'їжджали дорогі машини, гості вносили заплетені стрічками коробки з подарунками та букети, які своїми жахливими розмірами, мабуть, відповідали ступеню поваги до господаря будинку. Гості обіймали Едуарда Валентиновича та відпускали заздалегідь придумані компліменти його красуні дружині. Гарнізон вишколених офіціантів розносив напої та легку закуску. 

Вечір був продуманий до дрібниць. Співав натхненний заздалегідь врученим пухким конвертом знаменитий юний тенор з обличчям шкільного ябеди. Два депутати-антагоністи, які прославилися потворною бійкою у Верховній Раді в прямому ефірі, мило розмовляли, цокаючись і насміхаючись над довірливими виборцями. Популярний прозаїк-постмодерніст чарівно шакалив серед гостей у пошуках нових зв'язків та вражень. Відомий кіноактор, старанно назюзькавшись, ліз цілуватися до новонародженого, тобто до мого чоловіка, по черзі величаючи його то Ханенком, то Терещенком. Він чудово розумів, що п'яні шмарклі забудуться, а Ханенко із Терещенком зайдуть у пам'ять багатія.

Майкл запізнився. Я розмовляла з невмирущим героєм театрального бомонду, який клянчив гроші на чергову постановку «Лісової пісні». Мавки передбачалися справжніми. Клянчив він з тією ж витонченою настирливістю, з якою раніше виклянчував собі Премію Шевченка та Зірку Героя….

– Катю! – покликав Едуард Валентинович. – Можна тебе на секунду?

Я з полегшенням залишила живу легенду театра та підійшла до чоловіка. Поруч із ним стояли знаменитий архітектор, який засіяв Київ незграбними новими багатоповерхівками, і високий темноволосий незнайомець, одягнений, як і всі, у смокінг. Але якщо архітектор нагадував дирижабля, що здувся всередині зморшкуватої чорної оболонки, до якої заради сміху приліпили краватку-метелика, то на незнайомці костюм сидів так, наче мама в дитинстві одягала на нього не сорочечки, а крихітні дитячі смокінги.

– Катю, познайомся! Це Майкл Старк – мій новий компаньйон.

– Лідія, – вона простягла йому руку.

– Майкл, – відповів він і оголив великі білі зуби хижака-мисливця на жінок. – Можна просто Михайло.

Старк підніс мені зовсім невеликий букет, складений з шалено дорогих тропічних квітів. Едуарду Вікторовичу він, як з'ясувалося, подарував дуже пікантний малюнок Обрі Бердслея. Його якраз і розглядав, зітхаючи, архітектор, відомий не тільки просторовою винахідливістю, але й жахливим скупердяйством.

– Ви добре розмовляєте українською, — зауважила я, забираючи руку.

– Я українець. Батьки поїхали з України, коли мені було лише п'ять років. І тоді мене звали Михайликом Старицьким. Я син Романа Старицького. Пам'ятаєте?

– Ні не памятаю…

– Ну, як же! Знаменита постановка “Вкраденого щастя” у Кропивницькому драмтеатрі, – роз'яснив режисер, що приєднався до нас, і, заволодівши вухами Едуарда Валентиновича, затиснув його у куточок, де почав розписувати ескадрон живих мавок, що розгулюватимуть у чому мати породила прямо серед глядачів.

Архітектор покликав постмодерніста, що пробігав повз, і вони засперечалися з приводу того, скільки може коштувати справжній бердслієвський малюнок.

Ми з Майклом залишилися вдвох.

– Тож, виходить, що ви теж родом з Кропивницького? – поцікавилася я.

– Виходить що так. Щось є в цьому символічне – Садовська і Старицький. Чи не так? – усміхнувся Майкл. – Батька, до речі, відправили до психлікарні. А за рік обміняли на радянського шпигуна.

– Навіщо ж ви повернулися?

– Як навіщо? Робити гроші.

– А в Америці хіба не можна робити гроші?

– Можна, можливо. Але там геть усі роблять гроші. Конкуренція…

– А в Україні немає конкуренції?

– Ні.

– Чому?

– Тому що в Україні немає бізнесу. Лише нажива. Едуард, казав, що ви мріяли стати актрисою, от я, власне, тому й згадав про Садовських із Старицькими.

– Так, була така в мене мрія – стати актрисою. Але то була лише юнацька мрія. Тепер я просто дружина.

– Ви не можете бути просто дружиною.

– Чому ви так вважаєте?

– Ви для цього занадто гарні! – говорячи це, Авіатор дивився на мене з такою відвертою хтивістю, що я аж зніяковіла.

Повернувся чоловік. Судячи з незадоволеного виразу обличчя, живій легенді таки вдалося випросити в нього грошей.

– Майкл, – уважно глянувши на дружину, сказав Едуард Валентинович, – ходімо, я познайомлю вас з міністром транспорту, поки він ще не напився...

Після десерту дивилися феєрверк, що осяяв парк червоними, жовтими та зеленими вогняними бризками. Коли в повітрі повисли, сиплячи бенгальськими іскрами, четвірка та вісімка (новонародженому стукнуло сорок вісім) і я, як й годиться люблячій дружині, ніжно пригорнулася до чоловіка, та раптом відчула чиюсь руку, що обережно гладила моє розпущене по спині волосся. Я озирнулася й побачила Майкла, що посміхався з дитячою простодушністю.

«А він нахаба!» – несподівано зареготала Садовська.

«Яке нахабство!» – обурилася Катя.

А я лише докірливо похитала головою.

От, власне, і все. Потім я часто зустрічалася з Авіатором на прийомах та пікніках. Він був незмінно ввічливий і шанобливий, але дивився на мене так, ніби нас пов'язує давня любовна таємниця.

Чому його називали авіатор? Зараз розповім.

Майкл з дитинства був закоханий у літаки, він стрибав із парашутом, закінчив курси пілотів і навіть отримав ліцензію, але бути просто пілотом – здавалося для нього замалим. Він мріяв про власний бізнес. І йому, завдяки старим знайомствам його батька, це вдалося. Фактично успішно розпочатий бізнес Майкла був грамотно організованою спекуляцією. Щоб заробити грошей на власний авіапарк, Майкл брав  українських, російських, білоруських авіапідприємств техніку в оренду за 400 доларів за годину, потім надавав її в оренду контрпартнерам в Анголі, яка на той час потерпала від наслідків громадянської війни, вже за 1200 доларів за годину. При цьому, зрозуміло, саме надзвичайні організаторські здібності неординарного Мишка, його чуйка підприємця та глибоке знання нюансів ринку авіаперевезень зробили можливим комерційний зліт усього підприємства.