РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ. Частина 1.

І я поїхала на батьківщину – до матері. Моя мати, Тетяна Ігорівна, вже певний час отримувала від мене чималі грошові перекази на свою картку, і, звичайно ж, здогадувалася про появу у мене заможного друга, тому поставилася до мого приїзду зі строгим співчуттям. Мовляв, а чим ще це могло закінчитися! Я побувала на могилі батька, який помер півтора роки тому, побачилася зі шкільними подругами, що повиходили заміж, понароджували дітей і насолоджувалися своїм безпросвітним містечковим щастям. 

Але особливо мене вразила зустріч із Славкою Бобруєнком. Я, звісно, знала, що, не вступивши до інституту, він відслужив у армії, а після того влаштувався водієм на фірму і згодом став непогано заробляти. Востаннє я бачила його на батькових похоронах – він складав враження цілком успішної, по місцевим міркам, людини. Щоправда, він так і не одружився. 

Тому в мене просто відібрало мову, коли я впізнала у брудному та п'яному білямагазинному волоцюзі свого першого сердешного друга – Славка. Виявилося, що рік тому він пішов добровольцем на Донбас і втратив обидві ноги… 

– Садовська! – крикнув він. –  То це це ти? А це я! Нумо, поцілуймося!

Я втекла, а Славко весь вечір роз'їжджав під моїми вікнами на своєму візочку, сьорбав прямо з пляшки горілку і кричав щось безладне та страшне.

Наступного дня біля під'їзду нашої п'ятиповерхівки з'явился поліцейський «патріот» із нарядом. Того ж вечора представник райдержадміністрації, здійснив до нас візит ввічливості та розпорядився пофарбувати стіни у під'їзді. Свою увагу до землячки він мотивував турботою про незабутню переможницю міського конкурсу краси, про який насправді всі давно забули. Я жодної хвилини не сумнівалася, хто насправді ховається за цією батьківською опікою.

Сам Едуард Валентинович зателефонував за тиждень:

– Повертайся! Нам треба серйозно поговорити. – зажадав він.

На Південному вокзалі мене зустрів Костя, мій особистий водій та охоронець, і з його особливої запопадливості я здогадалася: щось сталося. 

Виявилося, що так воно і є: Ед зробив мені пропозицію.

– Ні, я не можу руйнувати твою родину! – відповіла я. – Нехай усе буде, як і раніше. Мені з тобою й так добре.

– Як раніше, вже не буде. Я поговорив з Олею…

– І що?

– Вона сказала, що давно до цього готова.

Шлюбний процес пройшов без ускладнень. Готувалося грандіозне весілля з вінчанням та наступним гулянням у нашому новому маєтку в Кончій-Заспі. Я з Нінкою спеціально злітала до Парижа і купила там собі таку сукню, в порівнянні з якою всі ці каталожні весільні дива просто сирітські фуфайки.

Але все сталося інакше. 

Покинута Едом Оля спочатку впала в депресію, що змінилася жахливим нападом помсти, і в цьому нападі вона, за освітою інженер-хімік, нагодувала молодшого сина, одинадцятирічного Женю, якоюсь отрутою. Хлопчика ледве врятували у реанімації. Коли її відвозили до психіатричної лікарні, вона кричала, розмазуючи своїм подряпаним обличчям кров і сльози:

– Він клявся здоров'ям дітей! Він присягався здоров'ям дітей!

У лікарні Оля знову впала в зовсім овочеподібну, незворотню, як казали лікарі, депресію, і Едуард Валентинович послав її до високогірної швейцарської лікарні, звідки зазвичай не поверталися. А дітей відправив навчатися до Англії.

На залагодження скандалу пішло майже два місяці. Нінка, яка підтримувала мене весь цей час, поспілкувалася зі своїм знайомим – відомим журналістом-викривачем церковних гріхопадінь, і той, як фахівець, порадив поки що не вінчатися. Едуард Валентинович не наполягав: він надто страждав від того, що сталося. Ми тихо розписалися у ЦПУПі та влаштували невелику – персон на сімдесят – вечерю у Білому залі ресторану «Прага». 

З Кропивницького на весілля викликали мою маму. Вона була у своєму люрексовому вчительському костюмі й почувалася дуже незручно, та губилася від надмірної настирливості офіціантів. А коли про бога Гіменея заспівав спеціально запрошений знаменитий бас, мати подивилася на мене з благоговійним жахом. Добила її моя Нінка, що сиділа поруч:

– Сволота! Менше штуки баксів за арію не бере.

– Звідки Ви знаєте? – здавлено запитала мама.

– Він у нас з Рустамом на весіллі теж співав. Скажи, Рустіку!

Рустам на підтвердження високогірно цокнув язиком.

Після весілля ми з Едом відлетіли до Ніцци і провели там першу шлюбну ніч. 

Ми зупинилися у тому самому готелі та в тому ж номері, де зупинялся перший раз, коли на вихідні Ед запросив мене попрацювати перекладачем. На ранок Едуард Валентинович, змарнівший та постарівший від переживань, тихо сказав мені:

– Після всього, що ми наробили, Катю, єдине наше виправдання – це кохання. Якщо ми його зрадимо…

– Ніколи не зрадимо! – прошепотіла я щиро.

Шляхетна Катя всередині мене здригнулася і заплакала. Садовська промовчала. Вона просто зникла. От, якби назавжди!